Святий великомученик Микита (в перекладі - перемога), що походив із країни Готії, був добрий воїн Ісуса Христа, став ніби під хоругвою під хрестом, щоб воювати супроти ворогів хреста святого за честь Розп'ятого на хресті.
Хто ж воює за царя земного, хто за своє життя і марнотну славу, хто за тимчасові багатства; Микита ж святий воював за єдиного Господа свого Ісуса Христа, що є Царем усілякій істоті і славою лицю нашому, і багатством, що ніколи не висякне.
Коли в часи святого рівноапостольного царя Константина Великого почала істинна й спасаюча віра по цілому всесвіту поширюватися, тоді і в країні Готській, зобабіч ріки Істра засіяло, як світло в темряві, святе благочестя. В тій-ото країні народився, виховався і дістав освіту святий Микита. Теофіл же, єпископ готський, що і на Першому Нікейському соборі бувши, догмати правдивої віри язиком та рукою утвердив, той Микиту світлом віри святої просвітив і в троїчне сповідання охрестив. Невдовзі прадавня злоба, диявол, не терплячи зріти розширення віри святої і примноження християнського роду посеред варварської землі, помороченої ідолобіссям, підняв брань та гоніння велике на тих, що ісповідали ім'я Христове та вірили в Нього, і напустив був князя землі тієї, на ім'я Атанарих, щоб убивав християн і знищував пам'ять їхню на своїй землі. У той час було готам розділення і війна міжусібна і розділилися навпіл: одна частина мала вождем Фритигерна, а друга Атанариха, лютого мучителя. Коли ж обидва ті купнорідні й одноплемінні сторони на брань із собою зійшлися та велику січу вчинили, тоді Атанарих, маючи більшу силу та хоробрість, здолав Фритигерна і переміг воїв його, і прогнав. Бувши переможений, Фритигерн утік у Грецьку країну до христоненависного царя Валента, шукаючи в нього допомоги. Валент же повелів усьому воїнству, що було в Тракії, іти на поміч Фритигерну супроти Атанариха. Зібрав-бо Фритигерн рештки своєї сили, й грецьке воїнсьво взяв від Тракії, і пішов на супостата "Дунай", свого. Переходячи ж ріку Істр, зробив знамення хреста святого і повелів носити перед полками своїми, і так на Атанариха найшов. Учинивши брань велику, силою хрестною здолали християни Атанариха і все його воїнство перемогли: одних мечами посікли, а інших живими взяли; Атанарих же з малою дружиною заледве втік. Відтоді почала більше примножуватись у готах правдива християнська віра; бачачи-бо хрестну нездоланну силу, що була у бою, багато повірило у розп'ятого на хресті Господа.
Коли ж помер єпископ Теофіл, настав після нього Урфіл, муж добророзумний і благочестивий, — це він винайшов готське письмо і численні книги із грецької мови на готську переклав і ростив у варварів день у день святу віру у Христа. Сприяв же в тому дбанням своїм і святий Микита, був-бо великорідний і славний у тій землі, багатьох до Христа привів образом благочестя свого і богоодушевленими словами. Невдовзі нечестивий Атанарих знову на своє місце повернувся, владу й силу узяв і за наущенням бісовим підняв люте в своїй землі гоніння на християн, відомщуючи ганьбу свою, що від християн переможений та посоромлений був на брані. Тоді святий Микита ревністю до Бога розпалився, вийшов на брань супроти обох ворогів, супроти видимого й невидимого: воював на невидимого ворога, приводячи невірних до віри, вірних же укріплюючи до мученичого подвигу; воював і на видимого ворога, коли мучителя Атанариха викривав і докоряв у такому безбожжі та нелюдськості, адже безмежне множество вірних людей різним віддавав мукам. І переміг обох: і диявола побив, і мучительську суворість здолав — всі-бо види мук витерпів од тих, що намагалися страждальця доброго від Христа відвернути, і мучитель почудований був, що всією своєю силою не може одного раба Христового, як стовпа кріпкого й нерушного, до свого прихилити безчестя. І що ж чинить беззаконний? Замислив вогнем заморити його, не мігши вбити численними ранами, плоті терзанням та вудів дробленням. Але чого досяг нечестивий? Себе більшою ярістю спалив, аніж мученика, він-бо, хоч і в огні великому був, одначе не згорів тілом, душею ж, як Фенікс із попелу, на ліпше нове і безсмертне життя відродився, а мучитель і без вогню безбожжям згорів, душею омертвів і кісткам своїм уготував при пеклі в попіл розсипатися. Так Микита святий під знаменням хрестним за Христа воював і вийшов переможцем іменем та славою. Тіло ж його, від вогню неушкоджене залишено без поховання і лежало безчесно кинуте. Один же муж, на ім'я Маріян, родом із країни Киликійської, від міста Мопсвестія, вірою християнин благочестивий, той прийшов із якоїсь своєї потреби у землю Готську і затримався в ній на немалий час. Познайомився був із святим Микитою і дружню з ним любов мав, а найбільше тоді полюбив його, коли бачив, що міцно, аж до крові, за віру Христову стояв. Коли ж лежало кинуте святе тіло його, помислив Маріян, як би взяти те тіло улюбленого свого друга та мученика Христового і віднести його на батьківщину свою, але не міг через страх перед князем: заповів-бо князь, щоб ніхто не дерзнув піддати мученика похованню. Надумав же Маріян таємно його взяти вночі, тож коли настала ніч, наготувався вийти на замислене діло, але незручна йому була дорога, ніч-бо вельми випала темна та й дощ, через це у великій пробував печалі — не бачив куди йти і де знайти бажане. Печалився від того дуже, але Бог, Котрий певного часу волхвів зорею до Вифлеєму скерував, то й Маріяна втішив у скорботі і, щоб знайти мучениче тіло, зручний шлях показав. Послав-бо певну небесну силу в образі зорі, що перед Маріяном засяяла і повів його як треба було. Отож та зоря, попереду Маріяна йдучи, нічну йому темряву просвічувала, він же із радістю за нею слідував. А дійшовши до тіла святого мученика, зоря стала вгорі. Маріян же, обвивши тіло святого чистою плащаницею, взяв його та й поніс, при тому його вела з'явлена зоря і провела Маріяна, що повертався, аж до воріт дому і зробилася невидима. Так Маріян дістав скарба свого, несучи із собою тіло святого мученика, дійшов-бо до міста Мопсвестія, поховав його чесно в домі своєму. Благословив Бог дім Маріянів заради страстнотерпця свого святого Микити, як колись дім Пантефрієвий через Йосипа і дім Аведдарів через кивот численними багатствами благословив. І був наповнений Маріянів дім подвійним багатством: земним та духовним, численні-бо дари подавалися від гробу святого всім, хто потребував, і сцілення бувало болящим. Збиралося ж усе місто і навколишні жителі до гробу святого, аж не вміщав уже дім Маріяновий тих вірних, що приходили, через це порадилися всі звести церкву на ім'я святого і в ній покласти мощі його, що й вчинили невзабарі, велике до того дбання приклавши. Коли ж збудована була церква і належними оздобами була прикрашена, відчинили гріб мученика і, взявши ковчега, несли до новозбудованої церквиці, там у землі поклали його. Маріян же на благословення дому свого взяв од святих мощів одного пальця і беріг його в себе чесно. Не міг більше нічого від мощів його взяти, бо й Авксентій, єпископ міста того, коли збудував церкву святим мученикам Тараху, Прову та Андронику, послав своє послання до міста, званого Анабарза, просячи громадян, щоб дали йому якусь частку від мощів святих мучеників на освячення новозбудованого храму; тоді молили його громадяни, щоб навзаєм дав їм частку від мощів святого мученика Микити на благословення їхньому місту. Поведів отож єпископ відчинити гроба святого мученика, і тоді камінь мармуровий, що був на гробі, надвоє розпався, не маючи ніякої причини того свого розламання. Один же із тих, що відчиняли гріб, дерзновенно торкнувся рукою своєю святих мощів, і тоді всохла рука його, і страх напав на нього, був-бо грім великий та блискавка із небес, і всі злякалися. Пізнав тож єпископ, що не доброзволить Бог роздроблювати мощі святого; взяв усохлу руку, приклав її знову до святого, кажучи: "О святий мучениче Микито! Зручніше тобі Божою силою сцілювати, аніж шкодити, добрий-бо ти є і доброго наслідуєш, а коли, менше цього хочучи, покарав ти, то чи не за більше помилуєш його?" Коли це єпископ сказав, сцілилася всохла рука чоловіка того, і всі дивувалися Господнім чудесам, явленим через святого мученика Микити, і славили Бога. Єпископ же, не осмілюючись більше торкатися святих мощів, співав над ним достатньо співів, знов накрив чесно гроба, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа єдиного в Тройці Бога, Йому-бо належить усіляка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.
Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)
* * *
ТРИ історичні дати-події, які (поміж дечого іншого) визначили, - принаймні, багато в чому - майбутню (цю "микитову" - так, спочатку дійсно великомученицьку, але, врешті-решт, таки переможну) долю України та її Божого люду. А "ПЕРША" з них - також і старозавітнього вибраного народу на Святій Землі. Тим паче, що саме в ту першу дату, 29 вересня, західними християнами відзначається урочистість Михаїла та інших святих архангелів. А саме він, Архистратиг Михаїл, і є Небесним покровителем старо- й новозавітнього Божого люду, в т. ч. і нашого ІІ Єрусалима - Києва і Київського регіону.
Й усе це на тлі того, що впродовж майже всього ХХ ст. - починаючи, мабуть, з ще з доби Першої світової війни і далі: і аж до сьогодення - як чітко бачимо, все більш масштабно і щільно запекло-демонічна "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи" (Іс.60:2). Тим паче, що "скинутий був великий дракон, древній змій, званий дияволом і сатаною, що спокушає всю вселенну, скинутий на землю, і ангели його скинуті з ним". Й тому чимале настало "горе тим, що живуть на землі і на морі! Бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу" (Одкр.12:9,12). Й, до того ж, все це було, по суті, наочно підтверджено, зокрема, і в пророчих Фатімських об'явленнях (1917 р.)
Одначе, детальніше щодо тих ТРЬОХ - історичних дат-подій.
ПЕРША. Кінець вересня 1941 р. (Минуло рівно ТРИ роки після сумнозвісних і ганебних Мюнхенських угод. Тих самих, які, по суті і зрештою, і привели до укладення "пакту Молотова-Ріббентропа" з його зловісним "таємним протоколом" та розв'язування Гітлером і Сталіним 2-ї світової війни).
В Києві, до якого 19 вересня - після відступу формувань Червоної армії - увійшли підрозділи Вермахту, розпочалася неймовірно жахлива й кривава трагедія Бабиного Яру. Причому, вже 27-28 вересня тут, у протитанковому рву, як свідчать деякі джерела, почалися перші розстріли - переважно в'язнів "єврейського відділення" тільки но створеного окупантами транзитного табору для військовополонених, розташованого на вул. Керосинній (нині - Шолуденка). Одначе саме у наступні два дні, 29 і 30 вересня, відбулися найбільш масштабні, страшні і жорстокі людиновбивства - головним чином і якраз, на етнорасовому ґрунті (геноцидна акція Голокосту - "Голокосту куль") - вчинені нацистськими окупантами-бузувірами та їхніми спідручними. А затим, упродовж, принаймні, таких чотирьох наступних днів - 1, 2, 8 і 11 жовтня - ще тривало подібне масове знищення людей: і теж, здебільшого, геноцидних акцій Голокосту.
А, загалом, вона - ця, в цілому, різнонаціональна та багатоаспектна трагедія - тривала, згідно відомої і загальноприйнятної версії, рівно ДВА роки: аж до кінця вересня 1943 р. І, мабуть, тут досить символічно і знаково, що вона, як вважається, закінчилася - якраз і саме - в той день, 29 вересня, коли, як зазначалося вище, християни західної традиції обходять урочистість Архистратига Михаїла та інших свв. архангелів. (Разом з тим нині є дані, що в Бабиному Яру нацисти розстрілювали людей і пізніше - в жовтні 1943 р. І, зокрема, киян, які ухилялися від виконання наказу про повне виселення міста. Останній розстріл відбувся 4 листопада, а 6-го до Києва увійшла Червона армія).
І - поміж інших подібних місць на окупованих ними теренах - якраз тут, в глибокому урочищі на одній з тодішніх київських околиць, а особливо в ті найперші дні і тижні трагедії, гітлерівські душогуби, так би мовити, "експериментували" та відпрацьовували. Себто, власне, ті методи, за допомогою яких вони згодом збиралися масштабно "знелюджувати" величезні простори Східної Європи: від, принаймні, досить значної частини тамтешніх "унтерменшів". Тобто "расово неповноцінних" автохтонів, а надто слов'янського походження. І, зокрема, саме в Україні, де згодом ними планувалося масово розселити "надлишок" адептів нордійсько-германської "вищої раси - раси панів" з теренів ІІІ Райху.
Що ж стосується тих - згаданих вище радянських військ, які тоді залишили район Києва, то на лівому березі Дніпра, опинившись - внаслідок дуже запізнілого наказу Сталіна про відступ - у суцільному оточенні, вони, майже повністю, потрапили у німецький полон. Згідно деяких і, зокрема, німецьких даних, приблизно 665 тис. червоноармійців.
Загалом же, полонені вояки ворожих армій і, передусім та особливо, радянські військовополонені становили другу категорію - після жертв Голокосту - за чисельними масштабами загиблих осіб, над якими нацистські верховоди і функціонери теж проводили ті, згадані вище, надзвичайно жорстокі й звірячі експерименти масових людинобвивств. Включаючи і прямо "запозичені" ними у їхніх більшовицько-сталінських "братів-близнюків".
ДРУГА. 18-21 лютого 1942 р.
В Бабиному Яру гітлерівські кати розстріляли велику групу українських патріотів - відважних і послідовних борців за самостійність і незалежність України. В т. ч. талановиту поетесу Олену ТЕЛІГУ та її соратників і побратимів - членів та прихильників ОУН(М).
І тут, напевно, варто дещо закцентувати.
Принаймні, у тому часі, напевно, їх більшість знаходилися під впливом досить радикальних - "інтегрально"-донцовських доктрин. І, згідно яких, майбутня українська самостійна держава уявлялася як авторитарно-тоталітарна та (майже) моноетнічна "Україна для українців". Одначе попри певні, а надто первісні - некритичні їхні захоплення "новою Німеччиною", в якій 1933 р. відбулася відома зміна влади, та надії і сподівання (а направду - абсолютно марні ілюзії та наївні утопії), багатьох тогочасних праворадикальних чинників українських національно-визвольних змагань, створення української державності - в будь-якій формі, навіть маріонеткового протекторату - ніяк не входило в дійсні плани і наміри Гітлера. (І хоч дехто з "обертеоретиків" в нацистській верхівці дійсно - допускав і навіть пропонував утворити подібну квазі-"державність" на теренах окупованої України, але ці ідеї ніяк не були схвалені й підтримані одержимим расово-маніакальним екстремізмом фюрером ІІІ Райху...)
Мало того. Згідно його (і Ко) дійсних задумів (і, зокрема, передбачених в "генеральному плані "Оst""), в підсумку нацистського "Drang nach Osten", ті українці, які - за своїм ґенно-расовим стереотипом - більш-менш нагадували нордійсько-арійські "зразки", мали бути примусово германізовані (асимільовані). А інші - стати рабами для своїх німецьких хазяїв, ну а ще інші - й, причому, доволі велика частина - геть депортовані і, зрештою, як наголошувалося вище, безжально винищені.
ТРЕТЯ. 21 листопада 1942 р.
У Львові греко-католицький митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ сміливо оприлюднює своє знамените архипастирське послання "Не убий".
При тому, глава українських греко-католиків був чи не ЄДИНИМ з церковних лідерів в Європі, хто так прямо й відкрито, в т. ч. і в своїх листах до ватажків ІІІ Райху тощо, протестував проти всього того, що тоді відбувалося. В т. ч. енергійно і гнівно засуджував колабораційно-поліційну участь декого з місцевих мешканців у нацистських злочинах (включаючи геноцидні і каральні акції), а також прикрі й ганебні - братовбивчі криваві міжусобиці і взаємопоборювання. Все те, що незмінно накликає тяжкі й серйозні "прокляття" (Бут.4:10,11) та Божий "гнів" і відповідну Його "відплату" (Єз.36:18; Іоїл 3:4,7).
Крім того, він - разом зі своїм рідним братом архимандритом Климентієм ШЕПТИЦЬКИМ - організував в Галичині цілу (і саме церковну) систему з порятунку і переховування переслідуваних і знищуваних жертв Голокосту. Й, зокрема, дітей.
Інакше кажучи, якраз уся ця жертовна кров, в т. ч. тих численних безвинних мучеників та свідомих і незламних борців, які загинули і, зокрема, тут, в Бабиному Яру, і яка там немов би "взаємно перемішалася" (й таким чином зруйнувала ці колишні - поміж ними - суттєві ("Каїнові") барикади, що раніше кардинально розділяли й протиставляли їх один одному), а також відома й безкомпромісна - чесна й відверта суспільно-громадська - воістину ЄВАНГЕЛЬСЬКА постава великого вітчизняного духовного лідера і провідника, як виглядає, і лягли складовою частиною в певні підвалини. В ДУХОВНІ підвалини того великого Божого благословення й милості, що злинули на Україну майже через 50 років по тому. Тобто 1991 р., коли 24 серпня Верховна Рада проголосила, а точніше - відновила Україну як незалежну і самостійну державу, а український народ - на Всеукраїнському референдумі 1 грудня - майже однодушно (тобто голосами понад 90% виборців, які взяли у ньому участь) підтвердив і схвалив цей Акт.
Або, як про подібне каже Слово Боже, "і освятіть П'ЯТДЕСЯТИЙ рік і оголосіть свободу на [цій] землі всім жителям її" (Лев.25:10).
І таким чином Україна та її народ, нарешті, здобули й отримали не лише таку довгоочікувану й виборювану - НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНУ свободу і власну самостійну державність. А й на волю вийшло і різнолике - вітчизняне патріотичне християнство. І саме з тією метою, аби в подальшому - успішно й цілковито - виконувати ту місію і роль, що для них визначило й поклало Боже Провидіння. Й тут немає жодного сумніву "в тому, що Той, Хто почав у вас [це] добре діло, вершитиме його аж до дня Ісуса Христа" (Фил.1:6). Амінь.
(Разом з тим маємо тут також зауважити, що найліпшою - у сенсі руйнування тих, згаданих вище, Каїнових барикад - була і досі є жертовна Кров найдосконалішого Агнця і водночас нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Та, що - у вигляді вина - споживаємо під час церковного Таїнства Пресвятої Євхаристії.)
[І саме на цю (а також певну дотичну) тематику на цьому порталі опубліковані актуальні роздуми і спостереження. А ознайомитися з ними можна, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос".]
А також. Впадає в око, приміром, і та цікава обставина, що різниця в часі - поміж згаданими й описаними вище - ПЕРШОЮ і ДРУГОЮ історичними подіями складає біблійні містично-сакральні 144 дні. А от поміж ДРУГОЮ і ТРЕТЬОЮ - рівно (інші біблійно-сакральні) ДЕВ'ЯТЬ місяців.
Більше того. Саме з цими останніми двома календарними датами прямо пов'язані й такі відомі - і воістину доленосні - події в сучасній історії України, як Перший (2004 р.), так і (при тому, іще більше) - Другий (2013-2014 рр.) революційні Майдани. Ті доленосні події, що розпочиналися в один і той же день - з інтервалом рівно в ДЕВ'ЯТЬ років. І саме в той день 21 листопада, коли старостильні східні християни вшановують св. Архистратига Божого МИХАЇЛА, а от новостильні - західні і решта східних святкують Введення в Храм Пресвятої БОГОРОДИЦІ.
Себто все це й означало ніщо інше, як те "добре діло" (а точніше - його певну частину), що, як наголошувалося вище, Господь "вершитиме його аж до дня Ісуса Христа". В т. ч. часом проводячи і через певні - достатньо непрості й нелегкі і навіть інколи й доволі трагічно-суперечливі та дещо парадоксальні події, ситуації і обставини. В т. ч., зокрема, через вибух нового, що стався 24 лютого 2022 р., витка - причому, ще значно масштабнішого та криваво-руйнівного і нищівного (й, по суті, близького до геноциду) у перманентній збройній агресії вкрай озвіріло-сатанинського Кремля проти незалежної України... І слава Богу за Україну та її відважних захисників-героїв!
[І знову ж таки. Детальніше про все тут зрефлексоване (та дещо до нього дотичне) можна ознайомитися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такі два тексти (заголовки): "21 лютого - святого великомученика Теодора Стратилата... - Кіріос" та "21 листопада - Святкування Собору Архистратига Божого Михаїла... - Кіріос".]