27 червня згадуємо 28 новомучеників нашої УГКЦ, яких було проголошено св. Папою Іваном Павлом ІІ цього ж дня, 27 червня, - під час його архипастирського візиту в Україну у 2001 р. Серед тих, хто життям та мученицькою смертю засвідчив свою вірність Богові, Церкві та українському народові, були і дрогобицькі отці-василіяни: Северин Бараник, Яким Сеньківський та Віталій Байрак, які служили у храмі Святої Трійці, нині – Катедральному соборі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.
В архівах місцевого музею «Дрогобиччина» зберігаються документи, листи, світлини, пов’язані з іменами цих святотроїцьких мучеників. Просто дивом вцілілі, зважаючи на радянську запекло-атеїстичну минувшину, ці реліквії цікаві тим, що не лише підтверджують уже відомі, але й відкривають нові факти із життя священиків.
Отець Северин (Стефан) Бараник народився 18 липня 1889 р. в Угневі, біля Рави (Львівська обл.). 1900–1903 рр. – навчався у Перемишльській гімназії. До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 р. у Крехові. У 1907 р. склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 р.
Філософсько-богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх - у зв’язку з тимчасовою російською окупацією Галичини у той період І-ї світової війни - у Загребі. І де у монастирі хорватських францисканців 14 лютого 1915 р. прийняв святу Тайну Священства. Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал «Наш приятель», відкриваючи дітям очі на Божу любов.
26 листопада 1931 р. ієром. Северіян прибуває до Дрогобича, куди його призначено ігуменом монастиря оо. Василіян та адміністратором церкви Св. Трійці. У Дрогобичі був провідником Апостольства Молитви, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонарем. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього.
Ієром. Северіян скоро став добрим приятелем молоді, цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був енергійним громадським діячем і членом Міської Ради, у 1932–1939 рр. – заступник голови «Просвіти» Дрогобиччини.
У 1938 р., а саме 5 жовтня, зі Львова до Дрогобича призначено сотрудником парафії Пресвятої Трійці о. Якима Сеньківського, який з перших днів здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням бути зрозумілим інтелігентові й робітникові, старшому й молодшому. Був завжди ввічливий та привітний. Відчувалося, що в цій людині - за її вродженими скромністю та гідністю - криється справжній Христовий служитель. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська парафіяльна праця.
А народився майбутній ієромонах 2 липня 1896 р. в с. Великі Гаї, що коло Тернополя. Батько його ̶ досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато худоби, тримав пасіку, яка налічувала 300 вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і всієї одини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше - Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.
Теологічні студії Іван закінчив у Львові. 4 грудня 1921 р. в катедральному соборі Святого Юра був рукоположений на священика. Згодом у м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на цій духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 р. він вступає на новіціят оо. Василіян у Крехові.
У період від 1925 р. до 1927 р. працював сотрудником на парафії с. Краснопуща, що на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові. І де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того, йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.
Із 1932 р. ієрм. Яким був призначений до Львова, де провадив Марійське товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви. Часто, особливо під час Великого Посту, проводив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.
Спільне служіння оо. Бараника та Сеньківського у Дрогобичі було дуже насиченим, але недовгим. Бо у скорому часі, у вересні 1939 р., прийшли в Галичину «визволителі» - злобно-богоборчі й криваві "перші совіти", нав’язуючи нові порядки. І, зрештою, забажали припинити діяльність монастиря.
З вибухом 22 червня 1941 р. німецько-радянської війни енкаведисти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Святотроїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Так само і популярність та проповіді золотоустого проповідника о. Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа, були "сіллю" в оці більшовиків. Своїми проповідями о. Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими. Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував людей на збереження вірності Церкві. Вірні неодноразово радили ієром. Баранику та о. Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ті не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа на все були готові. Безпощадний і лютий ворог не міг цього простити.
Вранці 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню у своєму житті Святу Літургію, а перед полуднем більшовики заарештували його разом з ігуменом Северіяном Бараником, і їх більше живими ніхто не бачив.
Фронт швидко наближався до Дрогобича, більшовики поспіхом відступали… Коли ж їх уже геть не стало, у неділю, 29 червня 1941 р., дрогобичани зійшлись на території в’язниці НКВД на вул. Стрийській з надією звільнити своїх рідних, але яким жахом для них було побачити сотні закатованих тіл! Серед них люди впізнали спотворене тортурами тіло ієрм. Северіяна. Зі слів п. Йосифа Ластов’яка, на грудях священика був вирізаний хрест. Тіла о. Сеньківського не було знайдено. Очевидці говорили, що його, ймовірно, зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. А також після закінчення війни тодішній прокурор Дрогобича сказав служниці Ганні Вітошинській, що отця зварили в казані…
Місцем захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, стала спільна «братська» могила на цвинтарі на вул. М. Грушевського в Дрогобичі.
Отець Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 р. в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї. Тому й не дивно, що вже з малих літ він полюбив Бога і Церкву. У 1922 р. поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, організатором громадської роботи.
4 вересня 1924 р. він вступив до монастиря оо. Василіян. Після новіціяту у Крехові приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (нині Червоноград). 26 лютого 1933 р. склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 р. був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.
Перебуваючи від 1943 р. вже у Дрогобицькому монастирі, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу надихала й інших.
Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВД. Тож вже 17 вересня 1945 р. працівники Управління НКВД Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 р. брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА. Після чого виступив з "антирадянською проповіддю", а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре "Миссионар" за 1942 год». Рішенням військового трибуналу військ НКВД Дрогобицької області 13 листопада 1945 р. його було засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Його «провина» була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном.
Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 р. Її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бриґідках». Отак у внутрішній в’язниці УНКГБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. А в будівлі, що тривалий час була у Дрогобичі символом тоталітаризму та репресій, а нині знаходиться Інститут фізики, у 2012 р. було облаштовано меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській». Адже саме тут у жовтні 1990 р. були проведені розкопки, що наробили багато галасу у пресі тоді ще Радянського Союзу.
486 людських останків, жертв кривавого більшовицько-сталінського терору кінця червня - початку липня 1941 р., вже 14 липня 1991 р. з почестями були поховані на Алеї слави міського кладовища. А, за зведеними даними про знищення в’язнів у тюрмах Західної України того часу, кількість жертв становить понад 24 000, з яких 1 200 - тільки у Дрогобичі.
Господи Ісусе Христе, Боже наш, що пролив Свою святу й пречисту кров на Хресті задля нашого відкуплення й прощення, зцілення і спасення! Ти послав Своїх учнів - в силі й благодаті Святого Духа - навчати і проповідувати Добру Новину Істини і Правди всім племенам і народам, щоб той, хто щиро покається і увірує, мав життя вічне. Вічне, радісне й блаженне у Твоєму Царстві Небесному. Ти дав і нашому народові визначних та ревних душпастирів і проповідників Свого Слова, які жертовно віддали своє життя за Тебе та це Твоє - святе, спасенне й благословенне Євангеліє.
Ми дякуємо Тобі за наших мучеників та ісповідників. Серед яких Твої вірні слуги - ієромонахи дрогобицького Святотроїцького монастиря: Северіян Бараник, Яким Сеньківський і Віталій Байрак. Тому просимо Тебе: так, як вони прославили всесвяте Твоє ім’я своєю мученицькою смертю, так і Ти прослав їх на святих Своїх Престолах, щоб повіки славилося ім’я Пресвятої Божественної Трійці - Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Для «ХГ» Ірина Сенюра,
працівник фондів музею «Дрогобиччина»
«Християнський голос», червень, № 12 (2992)
Християнський портал КІРІОС за матеріалами оф. сайту УГКЦ.
* * *
Невинна кров усіх цих мучеників (як, загалом, і численних жертв інших великих трагедій тієї вельми жорстоко-буремної доби) - і якраз рівно через біблійні містично-сакральні 60 (40х1,5) років - неначе проклала шлях для згаданого вище воістину епохального й доленосного візиту св. Папи-слов'янина Івана Павла ІІ вже в незалежну Українську державу.
[Так от, з деякими аналітичними роздумами і спостереженнями стосовно історичного значення цих його відвідин нашої країни можна ознайомитися на цьому ж порталі. Для цього слід в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "23 червня - Святого священномученика Тимотея... - Кіріос.]
* * *
Так, дійсно: дуже страшні і неймовірно жорстокі звірства - в тому часі - чинили НКВДистські бузувіри й душогуби і, зокрема, в тюрмах над численними в'язнями перед тим, як геть втекти на Схід. Й ці жахливі людожерські факти, коли стали - одразу після цієї втечі - дуже наочними для місцевих мешканців, були - тоді ж - спритно й підступно використані черговими - нацистськими "визволителями" західноукраїнських земель. І саме для провокування та інспірування масових заворушень у вигляді масштабних зіткнень і "акцій помсти".
Тобто всіляких знущань, насильств і кривавих погромницьких розправ над тими, хто, мовляв, якось "підтримували" і "співпрацювали" з більшовицькою владою. І які вилилися у запеклі й нещадні сутички і погромницькі конфлікти-ексцеси: і, головним чином, саме на міжнаціональному ґрунті з чималим числом невинних жертв. І якраз у дусі нацистської параноїдно-расової доктрини стосовно "стерилізації" (витіснення й позбавлення) "життєвого простору" ("Lebensraum") Великонімецького райху (та Європи), зокрема і насамперед, від "шкідливої і паразитарної неарійсько-семітської присутності"... І в яких, цих акціях, до того ж (і що цілком зрозуміло й закономірно), активну й безпосередню - а, по суті (і фактично), - "керівну" участь брали, власне, німецькі військові чинники. А також - поміж інших - в юрбах тих агресивно-розлючених "месників" подекуди були доволі примітні, принаймні, деякі члени (тільки-но сформованої ОУН-Б) "народної міліції", а, крім того, місцевий маргінально-люмпенський (асоціально-кримінальний) елемент...
Чи, скажімо, велика кількість загиблих - з обох боків - і, насамперед, серед мирного населення під час запеклого й жорстокого (і вигідного лише Гітлеру і Сталіну) міжнаціонального - за участі частини відділів УПА і АК - протистояння і взаємопоборювання (обопільних "помст") того ж самого періоду (2-ї світової війни). Того конфлікту, який увійшов в історію, як Волинська трагедія (чи навіть "різанина"). І в інспірації та у відповідальності за яку обидві сторони - аж дотепер - звинувачують одна одну. А особливо наразі активно і напористо-емоційно - дехто в колі цих наших західних сусідів...
Тим часом, як наголошує Боже Слово, симпатії і захист з боку милостивого і справедливого Господа завжди на боці несправедливо скривджених і жорстоко переслідуваних, з якими Він прямо ототожнює Самого Себе: "Чи хочете воздати Мені помсту? Чи хочете воздати Мені? Легко і скоро Я поверну помсту вашу на голови ваші" (Іоїл 3:4). "І Я вилив на них гнів Мій за ту [безвинну] кров, яку вони [рясно й безжально] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).
І тут маємо констатувати, що, принаймні, до того періоду серед досить значної частки українських націоналістів спостерігалося некритичне захоплення та ідеалізація "нової Німеччини" та її керівництва і переважала доволі радикальна - "інтегрально"-донцовська ідейно-світоглядна опінія. Коли майбутня Українська самостійна соборна держава (УССД) уявлялася доволі багатьма (і найбільш радикальними) з них як авторитарно-тоталітарна і (майже) моноетнічна "Україна для українців". Себто як таке суспільство, в якому мають - одноосібно та вповні - домінувати й панувати саме їхня політсила та її ідеологія. Й де - відповідно й практично - немає, мовляв, належного (вповні "законного" і "легітимного") місця для різних інакодумців та опонентів. А також представників частини деяких - "не зовсім бажаних" (як, мовляв, "ворожої креатури") етноменшин. Тобто якраз тих з них - т. зв. "недружніх", що "не підтримують" чи навіть "чинять опір" боротьбі за українську самостійність і державність. Одні з яких слід повністю й обов'язково асимілювати. А декого - навіть чи не всуціль відділити (у спеціальні ґетто) або переселити (депортувати) з України. Себто їх "поборювати". Принаймні, в залежності від їхньої конкретної політичної позиції.
Й, зокрема і саме, це останнє формулювання (стосовно "поборювання") прямо було зазначене, наприклад, в одному з офіційних документів ОУН-Б, прийнятому незадовго до початку нацистського "бліцкріґу" проти "напіварійсько-азійської" - червоної Москви. Водночас там же наголошувалося якраз на тому, що ГОЛОВНИМ ворогом був і залишається саме РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ і, зокрема, у формі червоного більшовизму. Той, що використовує і спирається в Україні на різні чинники, в т. ч. етнічні (і, мовляв, якнайбільше - якраз на презентантів отієї, "поборюваної", етноспільноти). Й у такий спосіб - поміж іншого - московсько-більшовицькою владою відволікається і спрямовується обурення уярмлених і гноблених народних мас саме у це річище...
І, як каже і акцентує Сам Господь, наприклад, щодо ставлення інших до Свого старо- й новозавітнього Божого люду, "Я благословлю тих, що благословляють тебе, і тих, що лихословлять [і проклинають] тебе, прокляну" (Бут.12:3). Інакше кажучи: "Не обманюйтесь: Бог [осміяним і] зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне" (Гал.6:7).
А здобуттю цієї держави мала б сприяти й допомогти - в їх певних розрахунках і сподіваннях - їхня орієнтація та конкретна участь у німецько-радянській війні на боці (і в складі окремих - певних підрозділів) Вермахту: наприклад, Абверу. І подібні ілюзії, а надто попервах, поділяли немало хто в Західній Україні, наївно (принаймні, певний час) трактуючи нових - і, до речі, теж "червонопрапорних" - загарбників і окупантів як, мовляв, більш-менш "культурних європейців". Чи, в усякому разі, як (нібито) відносно "менше зло" - в порівнянні з більшовицько-сталінським тоталітаризмом та імпер-шовінізмом.
Разом з тим уже відомі сентенції, викладені ще в його опусі "Mein Kampf", та відповідна позиція Гітлера і, зокрема, при окупації в березні 1939 р. гортістською Угорщиною Закарпаття, а також сталінською Москвою ("першими совітами") у вересні 1939 р. - згідно "таємного протоколу" до "пакту Молотова-Ріббентропа" - Західної України, не давали 100% гарантії того, що німецький уряд, очолюваний одержимим расистсько-ксенофобним і маніакально-загарбницьким екстремізмом фюрером, (начебто) толеруватиме й підтримуватиме такі їх домагання...
Так, справді: серед низки тогочасних брунатних верховодів, а особливо на початках, - щодо цього - дискутувалися і розглядалися дещо відмінні думки і проекти. В т. ч., скажімо, і Альфреда Розенберґа - головного ідеолога нацистської расової доктрини (і, до того ж, відвертого й затято-нетерпимого супротивника християнства). Котрий, тим не менше, ("в інтересах Райху") допускав і навіть пропонував створити певний варіант української "державності" - як "противагу" Московії: зрозуміло, що під суцільним німецьким протекторатом і контролем. Але, зрештою, існування будь-якої форми "унтерменшної" української "державності" - навіть у вигляді подібного підконтрольного маріонеткового протекторату - жодним чином не входило у істинні плани і замисли особисто Гітлера - як "верховного вождя" нордійсько-германської "вищої раси" ("раси панів"). Тобто у перебігу її експансійно-антибільшовицького "Drang nach Osten". (Справжні і, зокрема, викладені у "генеральному плані "Оst"" - колонізаційно-людожерські наміри і задуми нацистських ватажків - у т. ч. - стосовно України та її "расово неповноцінних" автохтонів і які - в дійсності - тоді робили для України, як і низки інших країн і народів, гітлеризм, загалом, відносно більш загрозливим і небезпечним, ніж сталінізм, - це дещо окрема тема.)
І вже невдовзі - після жорсткого придушення самочинної бандерівської спроби "відновлення УССД" - берлінська Райхсканцелярія розпочала переслідування, репресії і терор ґестапо супроти свідомих і активних адептів українських національно-визвольних змагань. У т. ч. спочатку бандерівського, а невдовзі вже ОБОХ відламів ОУН. (Гостро-запекле - і деколи навіть криваво-терористичне - міжусобне суперництво і взаємопоборювання поміж ними, - це також тема для окремої розмови.)
І зрештою. Остаточно переконавшись у дійсних намірах і політиці Гітлера і Ко щодо України, крайовий провід ОУН-Б - розірвавши всі попередні стосунки співпраці з певними структурами ІІІ Райху - змушений був критично й суттєво переглянути та відкоригувати цілу свою стратегію і тактику (в т. ч. внести деякі демократичні новації, включаючи, скажімо, свободу слова, думки і сумління, права нацменшин та ін., в офіційно проголошені програмові засади) збройної боротьби за здобуття самостійності і незалежності для України.
Себто в бік потенційного - на ґрунті (прогнозованої і очікуваної) майбутньої спільної боротьби з московським комунізмом - зближення із західними альянтами. Тим паче, що на ту пору - після битв під Ель-Аламейном і Сталінградом - розпочався корінний перелом у перебігу всієї 2-ї світової війни: на користь Антигітлерівської коаліції. А надалі, після поразки (чи усунення від влади) нацистського фюрера й виходу Німеччини з війни (принаймні, на "західному" напрямі), - як багато хто тоді вважав і очікував - (майже неминуче) мало б статися масштабне військове зіткнення поміж колишніми - суто тимчасовими і протиприродними союзниками. Тобто комуно-більшовицьким диктатором і тираном-параноїком Сталіним (який теж прагнув і претендував на світове панування), з одного боку, та західними демократіями, з іншого...
Водночас - попри всі такі (й подібні) очікування і сподівання та навіть "холодну війну", яка спалахнула незабаром після переможних 8 травня і 2 вересня 1945 р., - Божий Промисел тоді ніяк не допустив, щоби оці надзвичайно й неймовірно жорстокі й криваві жахи і катастрофи 2-ї світової війни мали б - пряме й безпосереднє - продовження і розвиток. Себто у вигляді нової і, мабуть, ще набагато більш страшної і руйнівної світової бійні. Причому, вже, ніяк не виключено, із широким застосуванням саме НУКЛЕАРНО-ЯДЕРНОЇ зброї. І в одному з ймовірних - і, відповідно, ледь не всуціль зруйнованих, спустошених і знелюджених - РАДІОАКТИВНИХ епіцентрів якої могла опинитися і Україна...)
Поряд з усім тим - в тому ж часі тієї (нацистсько-радянської) війни - також, як відомо, мала місце і участь багатьох осіб (в т. ч. в окупованій Україні, включаючи і декого з членів націоналістичних структур) в поліційних та інших пронімецько-колабораційних мілітарних формуваннях ("гіві"). Й тому, зрозуміло, що, в усякому разі, частина з них - так чи так - була причетна до якихось нацистських воєнних злочинів. Й, зокрема, окремих геноцидних і каральних акцій... І коли вже, скажімо, навесні 1943 р. більшість членів колаборантської поліції (як, приміром, на Волині) перейшла на бік УПА, то, логічно, що оці - причетні до тих воєнних злочинів колишні поліцаї - могли опинитися в повстанських лавах. І такі реальні факти і справді мали місце. І були не такими вже й поодинокими...
(З іншого боку, там же, в окремих відділах УПА, знаходилося певне число - і, зокрема, саме тих "етноменшинних" представників (у т. ч., скажімо, медиків тощо), що якраз рятувалися й переховувалися там від нацистських катів-душогубів та їх спідручних...)
І в цих жахливо-кривавих діях "ти був, як один з них". Й тому "як ти чинив, так учинене буде і з тобою; воздаяння твоє повернеться на голову твою" (Авд.1:11,15). Як що ж не в цьому туземному житті, то неодмінно й неминуче - коли вже остаточно судний "настане день Господній, великий і страшний" (Іоїл 2:31). І коли - разом з усіма іншими запеклими і НЕРОЗКАЯНИМИ злочинцями, мерзотниками і нечестивцями, включаючи, безумовно, і, власне, кривавих нацистських та комуно-більшовицьких катів і бузувірів тощо, - будеш "ввергнутий в озеро вогненне і сірчане" (Одкр.20:10; 21:8).
Й тут, вочевидь, слід також добре пам'ятати, що, як наголошує Господь, на тому Страшному суді - не тільки і не лише - за якимись конкретними діями і вчинками, а й навіть і "за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш засуджений" (Мт.12:37). Тобто "смерть і життя - у владі язика, і ті, що люблять його, споживуть від плодів його" (Пр.18:22). Іншими словами, ті особи, що, як зазначалося вище, благословляють інших людей та їхні спільноти і, зокрема, вибраний Божий люд Старого й Нового Завітів тощо, отримають у своєму житті благословення. А ті, які - запекло й повсякчас - геть лихословлять і злобно проклинають та обмовляють, навіть своїх недоброзичливців і ворогів, неодмінно накличуть на себе (та своїх рідних і близьких) якесь серйозне прокляття. А, до того ж, буває і так, що "коли Господу вгодні путі людини, Він і ворогів її примиряє з нею" (Пр.16:7).
А тому - і саме у цьому контексті - мимоволі постає отаке актуальне запитання. Себто, що може, зрештою, чекати, скажімо, на тих провідників і адептів деяких праворадикальних рухів та угруповань в сучасній Україні, що періодично влаштовують шумні піар-демонстративні - під барабанний дріб і з палаючими смолоскипами і фаєрами - масові марші-походи? Й, при цьому, повсякчас гучно проголошують і скандують, зокрема, отакі - войовничо-"ультрапатріотичні" гасла-слогани (і які, до того ж, створювали й створюють певну й дуже зручну і вигідну відео-"картинку" для сучасного московсько-імперського "зомбоящика"): "Україна - понад усе!" та "Слава нації! Смерть ворогам!" (Чи інколи - дехто з них - навіть ще більш запекло-радикальніші й конкретніші та, по суті, відверто провокативні, а, можливо, і на пряме соцзамовлення кремлівських спецслужб: як то "Москалів - на ножі!" чи "Юден, геть!" тощо...)
І щодо цього - наприклад, доволі подібні комуняцько-екстремістські лозунги: "Пролетаріат - понад усе!" та "Хай живе робітничий клас і трудове селянство! Смерть буржуям і панам, куркулям, попам і націоналістам та всім ворогам!"...
(Разом з тим тут, напевно, варто також зазначити, що відомі події на Сході України навесні 2014 р. зумовили той загальновідомий факт, що - серед численних українських ПАТРІОТІВ різних політичних уподобань та світобачення, віросповідань і соціального статусу, етнопоходження й рідної мови - багато прихильників праворадикальних поглядів у числі ПЕРШИХ добровільно пішли захищати свою Вітчизну. А тим паче - у контексті ситуації в Україні, яка виникла 24 лютого 2022 р. і далі, - окремі їх традиційні гасла, по суті, були у суспільстві дещо переосмислені й набули нового й більш актуального звучання й змісту: "Слава Богу за Україну та її відважних захисників-героїв!"...)
Водночас, напевно і варто, слід також зробити і такий важливий висновок. А саме.
Український національно-визвольний рух - попри всі свої складності та помилки й прорахунки, неоднозначності та суперечності і дискредитації, а особливо в його праворадикальних формах і проявах (включаючи і період 1918-1921 рр. і далі), - тим не менше, історично багато в чому посприяв і допоміг. Тобто щоби ідея та тяга до національного (в т. ч. мовно-культурного, ментально-цивілізаційного та духовно-релігійного) самозбереження і подальшого успішного розвитку й, зокрема, у вигляді української самостійності, незалежності та власної державності (і своєї - патріотичної Церкви Христової), зрештою, ніяк не загинула і всуціль геть не "розвіялася". А надто в часи надзвичайно тяжких і смертельно-згубних випробувань і катастроф, які випали на долю українського народу у ХХ ст.
І які мали своє продовження і вже у ХХІ ст. А надто, коли, зокрема, наприкінці лютого 2022 р. спалахнув вищезгаданий - черговий і, причому, значно масштабніший та криваво-руйнівний і нищівний і, по суті, майже геноцидний виток збройної агресії вкрай озвіріло-сатанинського московського ведмедя проти незалежної України...
[Так от, з актуальними роздумами і міркуваннями з приводу подібних явищ в українській минувшині, опублікованими на цьому ж порталі, можна ознайомитися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати і відкрити такий текст (заголовок): "15 лютого - Стрітення Господнє - Кіріос". А, крім того, з додатковою і (в цілому) дотичною, але більш широкою тематикою: "Вхід Господній в Єрусалим" - Кіріос".]