Св. Йосафат - визначний син волинської землі, один із натхненних праведників і святих українського народу й Христової Церкви, за єдність якої -  так, як він цю єдність уявляв і за неї самозречено боровся, - пролив свою кров і віддав життя. Народився Йосафат близько 1580 р. у побожних батьків Гавриїла та Марії Кунцевичів. Під час Хрещення отримав ім'я Іван. Його батько був знатним міщанином - купцем і радником міста. Івась виховувався під дбайливим доглядом благочестивої матері. Під її проводом він навчився читати по рукописному Часослові; потім пішов до школи при парафіяльній церкві. З раннього дитинства в малого Івася проявилися чесноти доброти та побожності.

Якось, вдивляючись в ікону розп'ятого Христа, Івась запитав свою матусю: "Хто це?" Побожна мати відповіла, що це - образ Богочоловіка Ісуса Христа. Який зійшов з неба на землю, щоб принести всім людям Добру Новину про Господнє милосердя й прощення, зцілення і спасіння. Та ціною пролиття Своєї пречистої Крові, Своїх добровільних - неймовірних страждань і смерті на хресті відпокутувати за наші гріхи й провини. Й, таким чином, нас спасти й приготувати - для вічного й блаженного життя у Божому Царстві. В ту ж мить Івась відчув нена­че вогонь - це запалала в його серці любов до Бога і безсмертних людських душ. Відтепер хлопець бажав бути тільки в Божому храмі, а тому ніколи не пропускав церковних богослужінь. Згодом це ба­жання визріло у прагнення посвятити себе Богові всеціло, бути при тім, що Боже. Ось чому ще з ранніх літ він порвав із зіпсованим світом та його гріховними принадами.

Батьки, бажаючи забезпе­чити своєму синові певну майбутність, віддали його 1595 р. в науку до багатого купця Якинта Попови­ча, міського радника у Віль­но (нині - Вільнюс), столиці Великого Литовського (а по факту - Литовсько-Руського) князівства, до складу якого входила тоді Волинська земля. І яке в 1569 р., внаслідок Люблінської унії, об'єдналося з Польським королівством у велику єдину (а точніше - триєдину) державу - Річ Посполиту: поліетнічну й різноконфесійну. (І яка тоді мала чималий й, насамперед, духовний і практичний потенціал невдовзі стати чи не головним чинником і каталізатором єднання християнських народів усієї Європи. І що, одначе - в силу певних причин, про, принаймні, деякі з яких йтиметься далі, - тоді, на жаль, не склалося... І яке, подібне єднання - вже через кілька століть, у повоєнній і непідконтрольній комуністичному пануванню й домінуванню частині Європи - почали реалізовувати, причому, на засадах, передусім, саме ХРИСТИЯНСЬКОЇ демократії, відомі тодішні політичні діячі ФРН, Франції та Італії. Причому, як на той момент, то був доволі продуктивний і по-своєму логічно-раціональний та виправданий план і проект; і водночас - і саме з точки зору подальшої есхатологічно-апокаліптичної перспективи - дещо утопічний і наївний...)

Якинт вподобав собі спокійного, працьовитого, по­божного юнака і згодом бажав  віддати за нього свою дочку, спадкоємицю всього свого майна. Але, як виявилось, молодий Кунцевич і не думав про земні блага. Він іґнорував веселі товариства з ровесниками чи дівча­тами, а йшов, радше, до церкви на богослужіння; проводив свій час в духовних роздумах і зачитувався церковними книгами. Вільно тоді було своєрідним центром усяких релігійних (реформаційних та ін.) течій, поглядів та теологій, що напливали сюди, головно, з Німеччини. (Хоча і не тільки звідти). А також, звісно, зазнало великого впливу, по суті, багато в чому дзеркальної до них Контрреформації. А, загалом же, поступово воно перетворилось на місто доволі неоднозначної і суперечливої ситуації.

Тобто Іван опинився - в т. ч. - серед різного роду спокус: як проти віри, так і проти моралі. Але він не залишав молитви. Як тільки лишалось трохи вільного часу, читав духовні книжки або йшов до церкви. У монастирській церкві Пресвятої Тройці Іван Кунцевич добровільно виконував обов'язки паламаря, допомагаючи старенькому парохові. Часто відвідував також монастир, маючи там доступ до церковних книг. У Вільно саме в той час була архимандрія, яка згодом стала осередком усіх Василіянських монастирів у Литві й Білорусі.

(А в цілому у Вільно історично, впродовж низки століть, зустрілися й перетнулися, (значною мірою) взаємно доповнюючи і збагачуючи одне одного (а деколи і навіть ворогуючи), кілька етнічних - в т. ч. східно- й західнослов'янського та іншого походження - і релігійних традицій та ідентичностей. І що обумовило, скажімо, ту обставину, що (раніше) дехто іменував Вільно не інакше, як "литовський Єрусалим".)

В той час по всій Україні й Білорусі спалахнув релігійно-суспільний конфлікт, спри­чинений Берестейським (1596 р.) з'єднанням більшості єпархій Києво-Руської Церкви з Римською. Якій - у відповідь на "ультимативну" вимогу Папського престолу - зрештою, довелося погодитися, при цьому, на прийняття його абсолютного верховного провідництва і додатково-"ексклюзивної" (після відомих подій 1054 р.) теологічної догматики: з одночасним зривом усіх стосунків із Царгородом та, загалом, рештою православного Сходу. І що категорично не було сприйнято доволі великою частиною тогочасного вітчизняного суспільства. І яку, цю різко негативну реакцію, до того ж, всіляко підтримували й провокативно заохочували та підбурювали в Московському царстві.

Не міг знати тоді 16-річний Кунцевич, де правда, не мав до кого вдатися за порадою... Але праведні віруючі люди зав­жди йдуть прямою дорогою. Так вчинив і цей юнак. Він вдався до найкращого порадника - Господа Бога з ревною молитвою. "Господи, навчи мене путі Твоєї, щоб я ходив у Твоїй правді" - кликав він і благав словами псалмоспівця (Пс.86:11). І увесь свій подальший життєвий шлях владика Йосафат Кунцевич звершував саме так, як він тоді відчув і усвідомив відповідь Господа...

У 1609 р. був висвячений на священика, 1611 р. стає єпископом-помічником Київської унійної митрополії, а в 1617 р. - архиєпископом Полоцьким. Апостольська ревність, надзвичайна покора, майже ангельська чистота, самодисципліна, яку хотів бачити і в інших, були страшними для його опонентів. За час його єпископства (1618-1623 рр.) у Полоцьку настало велике духовно-релігійне піднесення. Протягом усього життя допомагав бідним і хворим, з любов'ю піклувався про них. Самовіддане святе життя Йосафата привернуло багато послушників - як українських, так і білоруських мешканців Вільна, - прихильників Берестейської церковної унії. Тих, котрі вважали, що якраз у такий спосіб має сповнятися настанова Христа, щоб був "один Пастир і одне стадо". Також його великою заслугою, як архимандрита, є реформа Василіянського Чину, яку він провів разом з унійним митрополитом Київським Йосифом Рутським.

І якраз у цей історичний час на теренах Центральної Європи вибухнула дуже й дуже жорстока і безжально-нищівна - Тридцятирічна війна (1618-1648 рр.). Та, що розпочалася саме як вельми спустошливий і руйнівний збройний конфлікт на міжконфесійному ґрунті: між адептами обох тодішніх основних течій західного християнства - католиками і протестантами. І внаслідок якого були майже ОБЕЗЛЮДЖЕНІ цілі області і регіони, зокрема, на південнонімецьких і деяких чеських землях...

У 1620-1621 рр. православний патріарх Єрусалимський Теофан, який якраз у той час подорожував русько-українськими теренами, за наполяганням гетьмана Петра Сагайдачного, висвячує Йова Борецького на Київського православного митрополита, а разом із ним - п'ятьох інших єпископів. Відновлюючи тим самим паралельну - нез'єднану з Римом православну церковну єрархію в Україні та Білорусі. Настала - підбурювана, причому, значною мірою зовнішніми (московськими і варшавськими) чинниками - міжконфесійно-громадська боротьба "Руси з Руссю": спочатку полемічна, а потім і фізична. Тим паче, що цьому немало сприяло і те, що в багатьох місцях впровадження церковної унії нерідко супроводжувалося використанням владного адмінресурсу, примусом і тиском. Особливо гострою ця конфронтація була в Полоцькій архиєпархії, де на - противагу Йосафату - було поставлено православного архиєпископа Мелетія Смотрицького. Між ними точилася гостра полеміка. Йосафата звинуватили, зокрема, в "полонізації" вірних.

Головною метою життя св. Йосафата були церковна єдність - так, як він собі її уявляв, та покаяння і навернення грішників, за що і віддав він своє життя. Його християнське милосердя, любов до ближнього, навіть до своїх ворогів - і не тільки на словах, але й на ділі, підтверджують його велику відданість св. Христовій Церкві, церковній єдності, яку заповідав Христос, - і саме в тій організаційно-структурній формі, котра тоді католицьким Римом вважалася єдиноправильною і єдиноможливою. Виступав проти хабарництва, ледарства, розпусти, дбав про церковне майно, відбираючи його у шляхти та заможних світських людей, а також виступав проти насильного захоплення православними церковного майна католиків. І хоч виконання судового вироку робила світська влада, його вороги приписували насильство саме йому. Всюди шукали причину, щоб дискредитувати й очорнити його.

Його проповідування принесло плоди численних навернень та подарувало йому титул „крадій душ". «Ви мене переслідуєте, - говорив Йосафат, - готуєте для мене смерть, а я вас усім серцем люблю і бажаю за вас віддати навіть своє життя». Це - були воістину пророчі слова. Його православні недоброзичливці під проводом єпископа Мелетія Смотрицького вирішили фізично знищити Йосафата, об'єднуючись із своїми однодумцями у місцевій владі та використовуючи період політичного занепаду в Польсько-Литовському королівстві. На смерть не довелося довго чекати. У 1623 р. владика Йосафат поїхав до Вітебська, і свою останню ніч на 12 листопада (за старим стилем) він провів у молитві - як Христос в Оливнім городі (Гетсиманському саду).

А щоб себе застрахувати, вороги спочатку вирішили зорганізувати провокацію. Перед палатою Йосафата вони вигукували протягом двох днів образливі, лайливі слова на нього, його слуг, які, не витримавши глузувань, одного провокатора закрили на кухні. На це тільки й чекали змовники. Вдарено в церковний дзвін, збігся підмовлений - дуже злобно й агресивно налаштований натовп із залізними палицями і зброєю. Зруйнували огорожу, вломились до палати, побили слуг, понищили все кругом. В той день була неділя, і Йосафат служив у церкві Утреню. Повернувшись із церкви, він почав молитись, лежачи хрестом на долівці, а потім, вийшовши, лагідно сказав до юрби: «Діти, чому б'єте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, ось я!». І тут же сокира вбивць розрубала голову слуги Божого. На ще живого накинулась фанатична юрба і з лютою ненавистю почала його бити, колоти, стріляти. Потім почалась розправа над тілом убитого владики: із істерично-несамовитою затятістю вороги рвали одяг, обпльовували, висмикували волосся. А одна жінка, що з лайкою висмикувала бороду Йосафата, раптом на місці осліпла: і тут же відразу розкаялась.

Однак запекло-розлючену юрбу не зупинило і це Господнє чудо. Потім, щоб затерти сліди, скинули тіло в річку Західну Двину, прив'язавши до ніг камінь, а до шиї - наповнену камінням волосяницю, яку носив замість білизни, як аскет. Топили, викрикуючи: «Держись, владико, держись!» За хвилину тіло мученика випливло. Перелякані цим Божим чудом, кати почали втікати. Злочинці вирішили повернутись і знову втопити тіло там, де найбільша глибина ріки.

5 днів вісники шукали тіло мученика, щоб похоронити. Раптом появилось яскраве світло над водою. Його випромінювало тіло владики. І тільки тоді знайшли утопленого. А несамовита юрба - зразу ж після скинення тіла у воду - продовжила свою розбійницьку роботу: виламала двері, вікна розвалила печі, сплюндрувала-пограбувала хату, комори, пивниці. Поранено й побито всіх слуг. Тільки в п'ятницю, після кривавої неділі, знайдено тіло священномученика. Сумна звістка про мученицьку смерть Йосафата облетіла села і міста. Ця смерть, здавалося, окреслювала фіаско, крах тієї справи, за яку віддав своє життя владика Кунцевич. Та, натомість, позначила дещо інше.

 Так, дещо пізніше, у 30-40-х рр. ХVII cт., мали місце активні спроби примирити "Русь з Руссю" й, зокрема, через відновлення первісної єдності і цілісності історичної Києво-Руської Церкви. Тобто в тому часі обидва київські митрополити - православний Петро Могила (+1647) та унійний Йосиф Рутський (+1637) - разом пропонують і відстоюють план утворення спільного (для українсько-білоруських християн східної традиції) - самостійного (автокефального) Київського патріархату. Іншими словами, такого еклезіального об'єднання, котре не підпорядковувалося б і не залежало, а підтримувало збалансовані стосунки "подвійного сопричастя" - по суті й змісту - рівноправних і рівнозначних Церков-Сестер: як із Римом, так і Константинополем. Більше того, вони плекали таку надію, що саме на базі такого патріархату, завдяки цій - "екуменічній" поставі Києво-Руської Церкви, згодом зможе бути подолана Велика схизма поміж Сходом і Заходом християнської ойкумени, початок якій поклали відомі драматичні перипетії 1054 р.

І хоча тоді такий проект не був схвалений і підтриманий ні Римом, ні, в цілому, більшістю сучасників, так виглядає, що деякі його засадничі ідеї, а надто можливих шляхів осягнення міжхристиянської єдності, мабуть, не втратили певної своєї значимості і актуальності аж дотепер. (І, зокрема, в такій принциповій і "розширеній" ідеї-пропозиції, як, наприклад, створення партнерського союзу незалежних держав і християнських народів Центрально-Східноєвропейського "міжмор'я": Балто-Чорноморського - в межах історичної (першої) Речі Посполитої чи навіть Балто-Чорноморсько-Адріатичного. І важливою основою такого об'єднання, як виглядає, мало б скласти українсько-польське порозуміння і партнерство...)

І подібна візія - зазначений вище план спільного патріархату - тим більше видається слушною, бо, зокрема, ІІ Ватиканський Собор дійшов певного принципового висновку, який був підтверджений і розвинутий далі, передусім, у Баламандській декларації 1993 р. Що саме така форма відновлення єдності і сопричастя поміж Католицькою і Православними Церквами, як "унія" (явище "уніатизму"), котра практикувалася в минулих часах, одначе нерідко спричиняла нові - місцеві (регіональні) еклезіальні поділи й розколи, більше ніяк не є неодмінною і обов'язковою. Та, загалом, уже навіть не вповні відповідає конкретним реаліям сучасності.

І така візія - ще тим паче - наразі видається слушною і актуальною, наприклад, в контексті здобуття українським патріотичним православ'ям у 2018-2019 рр. канонічної автокефалії: на тлі відновлення ним прямого й безпосереднього спілкування-сопричастя з Церквою-Матір'ю - Константинопольським патріархатом. І що також - в тому ж дусі "Іллі пророка" цілковито відродити й розвивати повноцінні й повномасштабні стосунки з Фанаром - має також і інша його еклезіальна Дочка - УГКЦ (Мал.4:5,6).

Інакше кажучи, у такий спосіб відкривається новий і вповні реальний шлях для поступового зближення і, в кінці-кінців, відновлення первісної єдності і цілісності історичної Києво-Руської Церкви східної традиції. І яка - а тим паче у контексті такого наразі актуального й нагального відродження й віднови всього вітчизняного християнства у Святому Дусі (злиття "нової П'ятидесятниці") - буде відкритою і конструктивною до тісної співпраці та єднання як з іншими, тобто також духовно відродженими й відновленими вітчизняними християнами, так і на Схід і Захід сучасного християнського світу.

І про що, вочевидь, нам варто і слід повсякчас молити й благати всемогутнього й премудрого Бога-Творця!

В т. ч., аби ніяке теперішнє - масштабне й прикре "велике відступлення" і, зокрема, ліволіберально-содомське й глобалістсько-ультрамультикультуральне тощо (включаючи навіть і деякі церковні структури та спільноти), коли, зрештою, проявиться і "відкриється чоловік гріха, син погибелі [Антихрист], який противиться і звеличується над усім, що зветься Богом, або святинею" (2Сол.2:3,4), не змогло завадити цьому згаданому вище - обіцяному Богом "в останні дні" - вельми потужному і благословенному злиттю Його Святого Духа "на всяку плоть" (Іоїл 2:28; Діян.2:17,18). Амінь.

Через біблійні містично-сакральні 27 (9х3) років (1650 р.) після трагічної загибелі владики Йосафата Кунцевича - себто, вже у розпал жорстоко-кривавої і нещадно-спустошливої - релігійної та міжетнічної, соціально-станової і суспільно-політичної війни (Хмельниччини), в яку, зрештою, і переросло оте згубне й безглузде протистояння "Русь нищить Русь", - при перенесенні його мощів до срібного саркофагу з рани на голові виплила свіжа кров. Під присягою 116 свідків у 1628 р., тобто через 5 років після смерті Йосафата, розкрили гріб і добули мощі Йосафата, та, на превеликий подив усіх, переконались, що вони нетлінні. Весь народ кинувся до домовини святого Йосафата, і пронеслась зразу молитва, котра вмить об'єднала багатотисячних присутніх: і католиків, і православних, і протестантів.

На жаль, ота молитовна "мить", яка тоді об'єднала багатьох вітчизняних християн різних традицій і деномінацій - в тому часі - виявилася і була, радше, надзвичайно рідкісним винятком, аніж постійним і повсякчасним правилом. В т. ч., скажімо, і донині оцінки цієї історичної постаті та діяльності владики Йосафата Кунцевича є конфесійно-контроверсійними, а деколи і просто запекло-радикальними і, зокрема, поміж греко-католиками, з одного боку, і православними, з іншого. (Й тому наразі трактувати і виставляти його особу як своєрідний "взірець" та "символ" боротьби за єдність християн навряд чи є досить продуктивним і конструктивним. Радше навпаки...)

Тобто: в тому часі набагато більш реальним і дієвим залишався багатовіковий, проте всуціль деструктивно-руйнівний і катастрофічний - заздрісно-братовбивчий і самогубний "дух Каїна" (Бут.4:10-12). Той нечестивий, злий сатанинський дух (демон), котрий - вже й опісля Хмельниччини - ще не раз цинічно-підступно "долучався" і "входив" до українських визвольних змагань ХVII-XVIIІ і першої половини ХХ ст. Включаючи і період 2-ї світової війни. 

Разом з тим. Відповідно реагуючи на подібні ситуації, Слово Боже прямо наголошує на тому, що "той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його [Божого]" (Зах.2:8,11). І вже Сам Господь теж - дуже ясно й виразно - каже й акцентує, що "легко і скоро Я поверну [цю] помсту вашу на голови ваші..." (Іоїл 3:4). Й тому ось "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18). Або, як - з приводу таких от історичних обставин - досить чітко і слушно зауважував Левко Чикаленко, у невинній крові численних жертв подібних великих трагедій, зіткнень і розправ, у т. ч. на релігійному та міжетнічному, соціально-майновому і суспільно-політичному ґрунті, кожного разу геть захлиналася й потопала українська свобода... А Тарас Шевченко в "Передмові" до поеми "Гайдамаки" стосовно "того кровавого діла", себто "як боролися ляхи з козаками", і наголошуючи своїм сучасникам, "що батьки їх помилялись", закликає і заповідає їм та наступним поколінням: "нехай братаються знову зі своїми ворогами".

І в цьому контексті, включаючи і озвучений вище проект щодо "міжмор'я", то, як зрозуміло, він навряд чи може бути - поміж іншого - успішно зреалізований без щирого взаємного покаяння та зцілення історичної пам'яті народів регіону і, зокрема, польського й українського. Себто заради їх духовного й практичного єднання у справі, по-перше, спільного захисту відомих - консервативних (біблійно-євангельських) традицій і цінностей християнської цивілізації. А, по-друге, ефективного протистояння потенційній загрозі ісламістського екстремізму. А ще набагато більше - агресивно-експансійній навалі вкрай озвірілого рашистсько-сатанинського ведмедя. Й особливо на тлі вчиненого ним 24 лютого 2022 р. (і далі) нового - ще значно масштабнішого й криваво-руйнівного та нищівного (і, по суті, близького до геноциду) збройного вторгнення на терени незалежної України... І слава Богу за Україну та її відважних захисників-героїв!

Напередодні Своїх страждань і хресної смерті Ісус у Гетсиманському саду палко молився до Свого Отця Небесного про учнів Своїх, про долю майбутньої новозавітньої Церкви і благав при цьому, "щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас [та взаємній любові] єдине, - щоб увірував світ, що Ти послав Мене" (Ін.17:21). "Увірував"  і таким чином спасся.

Причому, така спасенна та зцілююча (духовно й фізично) для багатьох-багатьох людей "єдність духу в союзі миру" (Еф.4:3) поміж усіма різноликими правдивими християнами, які Святим Духом покликані "стояти в одному дусі, змагаючись однодушно за віру євангельську" (Фил.1:27), вочевидь, надзвичайно важлива й вельми актуальна і нагальна саме в нашу новітню історичну добу. Себто, як виглядається, вже "в останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) всесвітньої Історії спасіння. Коли надзвичайно щільно сатанинсько-демонічна "ось, темрява землю вкриває, а морок - народи" (Іс.60:2), і наспіло жахливе "горе тим [людям], що живуть на землі і на морі, бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу" (Одкр.12:12).

Водночас Господь, обіцяючи, що, врешті-решт, "і буде одне стадо і один Пастир" (Ін.10:16), наголошує на особливій місії і ролі у цьому процесі ("збиранні із країв землі" правдиво віруючих з "усіх народів") - як у суто національному, так і загальносвітовому масштабі, - різноконфесійно-соборного Божого люду ("дому Юдиного" і "дому Ізраїля") "нового завіту" саме "з країни північної" (Єр.3:17,18; 31:8,31). Тих - відновлених, натхненних і проваджених Святим Духом - дійсно вірних "у [цьому] краї на півночі", "що далеко перебувають, прийдуть і будуватимуть Господній храм" (істинне різнобарвно-містичне Тіло Христове новітньої доби), який "буде названий домом молитви для всіх народів" (Зах.6:8,15; Іс.56:7). Тобто, судячи з усього, саме сучасної України, що розташована - через Чорне море - якраз на північ від близькосхідного регіону.

Й на яку, відповідно, наразі й виливається чимала частка отієї диявольської "великої люті". Й, зокрема, у 2014 р. на терени якої - тоді до Криму та на Донбас - "у повному озброєнні" вдерлося "велике полчище" колишньої метрополії (імперії "ІІІ Риму") "із крайньої півночі" (Єз.38:4,15; 39,2). І котра, у перебігу цієї своєї збройно-гібридної війни, намагається (поміж іншого) будь-що розхитати, дестабілізувати внутрішню ситуацію в нашій державі. У т. ч. - за допомогою своєї "5-ї колони" в Україні (з їхніми ідеологемами "русского міра", включаючи їх псевдо-"православну" складову) та деяких інших факторів - розпалити нетерпимість і ворожнечу, спровокувати масштабні протистояння і конфронтації на громадсько-політичному, а також - релігійному й етнічному (мовно-етнічному й етнорасовому) та ін. ґрунті. І от 24 лютого 2022 р., як зазначалося вище, вибухнув новий і, причому, значно масштабніший та криваво-руйнівний і нищівний виток цієї (за змістом, близької до геноциду) агресії вкрай безумного й озвіріло-сатанинського Кремля проти незалежної України. І який водночас, як виглядає, дійсно створив певні сприятливі умови для формування й розвитку - разом з іншим - і вищезгаданого українсько-польського порозуміння і партнерства. (А от як надалі направду протікатиме цей процес, поживемо - побачимо...)

Крім того, цю ситуацію - опріч з деяким іншим (включаючи і т. зв. "пандемію коронавірусу" та її відомі наслідки, а надто примусову "всезагальну (тотальну) вакцинацію" тощо) - значно ускладнює та заплутує, зокрема, і загальновідомий факт (чи не) всевладного й усебічного панування в нашій державі і суспільстві всуціль прогнилої і ганебної - олігархічно-корупційно-кланової системи. А також, скажімо, і настирливі домагання й спроби певних неоліберально-лівих та антихристиянських, за суттю, чинників - зовнішніх і внутрішніх, включаючи і декого з верхівки та окремих функціонерів і адептів нинішньої (і, загалом, досить строкатої і різношерстної) влади "слуг народу", будь-що накинути й утвердити в Україні (в т. ч. на законодавчому й освітньо-виховному полі тощо) морально-збочену - ґендерно-гомофільну ідеологію і практику... Або, зокрема, активні потуги деяких ксенофобно-праворадикальних "суперпатріотів" спровадити й вкорінити в свідомість наших співвітчизників окультно-неопоганську (і, здебільшого, також агресивно-антихристиянську) міфологію і квазі-"культуру"...

Й, тим не менше, дуже схоже, що наразі Боже Провидіння - в т. ч. і в перебігу "метаморфозної" зміни влади в Україні в 2019 р., і особливо теперішнього етапу російсько-української війни (і коли, зокрема, чинний держпровід виявився, загалом, досить патріотичним і "на своєму місці" тощо) - вже "ввімкнуло" своєрідне "зелене світло". І через що, судячи з усього, і має, врешті-решт, розпочатися новий - і, як виглядає, досить непростий і нелегкий (та, може, навіть - де в чому - і суперечливо-парадоксальний), але вельми важливий і значущий історичний етап: ґрунтовного "очищення" української землі "від усякої скверни" (в т. ч. корупції і т. ін.). А особливо - духовного пробудження, відродження і віднови (тобто злиття тієї - згаданої вище "нової П'ятидесятниці") та, зрештою, належного й повноцінного входження правдивого й різнолико-соборного українського християнства східної і західних традицій у своє - досить важливе й доленосне історичне Господнє покликання.

[І в цьому контексті, як видається, певний інтерес можуть становити деякі цікаві роздуми і спостереження, опубліковані на цьому ж порталі. І ознайомитися з якими можна, набравши і відкривши в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) такий текст (заголовок): "Вхід Господній в Єрусалим - Кіріос". А, крім того, також: "7 січня - Різдво Христове - Кіріос".]

Й тут, вочевидь, важливо дещо зазначити і наголосити. Тобто: що внаслідок такого - грядущого спасенного "входу", а точніше - дуже потужного і благодатного злиття і руху Господнього Святого Духа по цілому світу, в числі тих - вищезгаданих "всіх народів" неодмінно знайдуть своє гідне місце й численні врятовані і зцілені людські душі - походженням з величезних обширів нинішньої РФ (країни-агресора й терориста), а також ряду інших пострадянських держав. І куди - впродовж низки століть (і аж дотепер) - світло Євангелія і Христової віри благодатно поширювалося (й поширюється донині), головним чином, з теренів сучасної України. А наразі - вже навіть і навсюдибіч...

Іншими словами, на таке - у силі й владі, благодаті та віднові у Святому Дусі - покликання правдивих і різнолико-соборних українських християн (причому, як східних, так і, безумовно, західних традицій і деномінацій), власне, красномовно вказує і багатющий духовно-еклезіальний досвід і практика історичної Києво-Руської Церкви. І це ж cаме пророче передбачали згадувані вище першоієрархи - після її драматично-трагічного поділу наприкінці ХVI cт. - обох вітчизняних Церков. Й от шляхи до реалізації об'єднавчого задуму яких наполегливо шукали, зокрема, праведний митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий тощо. А також, приміром, і предстоятель УАПЦ (1921-1927 рр.) - "народний митрополит" Василь Липківський, який проповідував єдність християн, чи, скажімо, наш великий сучасник - св. Папа-слов'янин Іоан Павло ІІ, пророче називаючи Україну "лабораторією екуменізму" (в розумінні - ХРИСТИЯНСЬКОЇ єдності), кардинал Любомир Гузар та ін. Або, наприклад, такі видатні російські духовно-релігійні мислителі, як богослов і філософ Володимир Соловйов, митрополит Антоній Сурозький, протоієрей Олександр Мень і т. п. Aмінь.

[Між іншим, це наше вітчизняне християнство має також певний історичний досвід спроб впровадження у побудову і служіння новозавітньої Христової Церкви євангельських принципів соборності і соборноправності. І з деякими міркуваннями з цього приводу (та деякою дотичною інформацією, в т. ч. актуальною і змістовною молитвою щодо сучасної ситуації в Україні) можна ознайомитися, якщо в Пошуковій системі Кіріоса (чи ukr.net) набрати й відкрити такий текст (заголовок): "12 лютого - Собор Трьох святителів: Василія Великого... - Кіріос". А також: "Молитва за спасіння народу й держави Української... - Кіріос".]