«Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але доповнити» (Мт. 5.17).

Святі апостоли Петро і Павло – перші місіонери Вселенської Церкви.

Центральною подією, що пережив у своєму житті святий апостол Петро, було Воскресіння Христове. І хоча йому відкривається більше істин, як іншим апостолам, він все ж залишається людиною слабкої віри, «маловірний», – як говорить євангеліст Матей. Христос бере його зі собою на Таворську гору  під час Свого Преображення, у Гетсиманський сад перед своєю Хресною смертю, святий апостол Петро першим кидається до Вчителя, коли бачить, як Той йде по воді (Пор. 14.24-33), першим серед апостолів говорить: «Ти Христос, Син Бога Живого!» (Мр. 16.16), а ці слова визнання Ісуса за Месію для юдея дуже багато значать. Та все ж він залишається людиною слабкої віри, бо йдучи по воді починає потопати від маловірства, перебуваючи останні години з Христом у Гетсиманському саду спить, не маючи духовних сил перебувати у молитві навіть одну годину (Пор. Мк. 14.32-45). На цю слабодухість та маловірство Христос вкаже ще раз в останній день земного життя: «Істинно кажу тобі, що ночі цієї, перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене» (Мт. 26.34). Говорить це не для того, щоб пригнітити або принизити святого апостола Петра, але для того, щоб скріпити його віру.

Та все докорінно змінюється після Христового Воскресіння, Його славної Перемоги. Святий апостол Петро, так як і усі апостоли, був пригнічений і наляканий. Хоча Христос не раз їм говорив про Своє Воскресіння, вони не розуміли цього. Коли ж Христос Воскрес, то дав Себе побачити і почути учням. Навіть дав можливість доторкнутися до Своїх ран тим учням, що мали сумніви. Апостоли переконалися, що це не є примара, видіння, а живий, воскреслий Христос. Можна тільки уявити, якою радістю наповнилися їх серця! Тільки тепер стало зрозуміле їм все, що Христос говорив. Тільки тепер вони стали правдивими Христовими учнями, першими християнами.

Все подальше життя апостолів – це поширення Благої Вістки про Христове Воскресіння по цілому світі. Саме місіонерство, поширення Благої Вістки вважали апостоли головним своїм завданням. Це було щось нове для людства та юдеїв, бо юдаїзм не ставив завдань по поширенню своєї віри серед інших народів. Головним для старозавітних юдеїв це було збереження чистоту віри і закону серед свого народу та передання його для наступних поколінь. Юдеїв не цікавив моральний стан, стан віри інших народів. Вони вважали інші народи дикунами, напівзвірами. Тому для апостолів, що були юдеями, стати місіонерами було щось дуже нове, революційне.

Читаємо, що після сформування в Єрусалимі та у інших містах Юдеї перших християнських громад, основи яких були закладені Самим Христом, вони не зупиняються на цьому. «Тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виберіть із поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову» (Ді. 6.2-4). Тож вибравши замість себе дияконів, апостоли продовжили «служіння слову», понесли Слово Боже по цілому світі. Святе Передання говорить, що вони кинули жереб і визначили, хто куди має йти проповідувати Слово Боже, святому апостолу Петру дістався найважчий вибір – центр поганства, центр світу, «пуп землі» – місто Рим.

Християнство швидко щирилось по цілому цивілізованому світі, засновувались християнські громади (спільноти). Власне саме в цей час Христос у дивний спосіб кличе до місійної діяльності святого апостола Павла – високоосвіченого юдея, римського громадянина, що міг вільно і недоторканно пересуватися по всій Римській імперії. Він стає невтомним проповідником Слова Божого, найбільш відомим місіонером в історії людства.

Життя в християнських громадах дуже сильно відрізнялося від життя усього іншого суспільства. Християнські громади жили, як єдине ціле у братній злагоді і любові. Навіть історичні документи Римської імперії, що збереглися до наших часів, говорять, що християнські громади дуже сильно відрізнялися від інших громад держави. У них немає ні злочинів, ні розпусти, ні крадіжок, ні насильства. Вони трудолюбиві і дружелюбні. Саме ця добра слава, що рознеслася по державі, і було їх першим проповідуванням Божого Слова, першим голошенням Благої Вісті про Христове Воскресіння. Слава швидко поширювалась в імперії. Люди цікавились і дивувалися їх щасливому спільному життю. Вони принесли у світ щось нове, чого до того ніколи не було у світі. Виявилось, що люди можуть жити без воєн та насильства і бути щасливими. Можна не мати нічого свого, а бути багатим.

Коли християнські громади скріпилися і збільшилися саме місіонерство стало їх основним завданням. Пасивне проповідування Божого Слова переросло у активне.  Вони почали ходити серед людей і розповідати про Христа, про свою віру, про правдивого Бога.

Та це тривало недовго, бо юдеї почали шукати шляхи знищення Христової Церкви. Саме юдеї стали найбільшими ворогами і лютими противниками послідовників Христа. Понад двісті років тривало гоніння на християн, яке то припинялося, то розпочиналося із ще більшою люттю. І саме у ті часи, коли юдеї отримували владу і вплив в Римській імперії розпочиналися гоніння.

Але Церква Христова витримала. Тисячі християн власним життям посвідчили свою віру, стали мучениками. Саме одними з таких свідків Христових стали святі апостоли Петро і Павло. Їх земна місіонерська діяльність закінчилась.

Тепер вони є святими, прикладом для наслідування для усіх нас. Кожен християнин є одночасно і наслідником Христа, і місіонером, проповідником Божого Слова, активним чи пасивним.

Святий апостол Петро і святий апостол Павло є відображенням двох форм місіонерства: активного і пасивного, контеплятивного і відкритого, через власний приклад і через слово, логіку, переконання. Святий апостол Петро є втіленням, прикладом першого виду місіонерства, святий апостол Павло – другого. Не кожна людина здатна бути активним проповідником Божого слова, вміє через слово і логіку переконати іншу людину, для цього потрібен особливий дар, талант. Але кожен християнин має бути пасивним проповідником Благої Вістки, кожен має власним життям, власним прикладом підтверджувати свою Віру. Такими, щоб усі, хто сумнівається або не вірить у Бога, бачачи нас, бачачи наше життя, сказав: «Також хочу бути християнином, наслідником Христа».

У наш час, коли слово принижене, а із засобів масової інформації звучить так багато брехні, люди більше вірять прикладу, ніж слову, ніж переконанням. Один місіонер проповідував серед народів Азії. Він багато говорив про Бога, про віру, про Христа, про Воскресіння. І тільки за декілька років перші місцеві мешканці почали хреститися і визнавати себе християнами. Він запитав у них: «Чому ви так довго вагалися, чому так довго не христилися, не ставали послідовниками Христа? Невже вам не подобалось те, що я вам говорив?» Вони відповіли: «Нам дуже подобалось, що ти нам говорив, але ми дивилися чи справді ти так живеш, як говориш. У нас було багато проповідників, але ніхто з них не жив за тими правилами, що проповідував». Отже, їх переконало не тільки слово місіонера, але і його приклад, його життя. Подібно і в наш час багато людей, дивлячись на християн, оцінює не тільки їх слова, але їх діла, їх вчинки, їх життя.

Чому серед людей існує масова думка, що ціль місіонерства – це обернення з однієї віри в іншу. Це неправда. Ціль місіонерства набагато глибша і важливіша. Ціль місіонерства – відкрити людині Бога. І дуже часто місіонарі досягали великих успіхів не заперечуючи місцеві народні традиції та звичаї, а доповнюючи їх. В книзі, що описує життя Силуана Афонського, розповідається такий випадок. Одного разу Силуан їхав в поїзді разом з місіонером, що повертався з Японії. Він запитав у нього, які його успіхи. Місіонер відповів, що поки що жодних. Силуан запитав, як він проповідує. Місіонер сказав, що приходить до їх святинь, місць їх зборів і говорить, щоб вони покинули свої поганські капища і навернулися до правдивого Бога. «Ну, і який результат?» – запитав Силуан. «Кожен раз мене б’ють і виганяють», – відповів той. «А ти спробуй вивчити їх культуру, прислухатись до них і скажи: «Добрі ваші традиції і культура, але їм бракує того і того, бракує науки Христової». Додай до їхнього культури Христа і результат буде дуже великий». Дійсно, багато чого з народної культури і традицій є доброго і корисного. І коли до них додати Христову науку, Божу Благодать, то тоді народ легко зрозуміє християнство. Адже і багато наших українських християнських традицій, особливо різдвяних, походить з народних. В поєднані з Христовою наукою вони стали ще кращими і цікавішими. Правда потрібно дуже уважно дивитися, щоб з мудрою народною культурою не прививати сатанинські обряди і забобони.

Сам Христос сказав: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але доповнити» (Мт. 5.17). І про Нього сказано: «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить, поки не допровадить присуду до перемоги» (Мт. 12.20).

Отже, ціль місіонерства – відкрити людині Бога, доповнити його буденне земне життя Богом. І тоді життя людини стане направду радісним і щасливим.

Але для того, щоб іншим відкривати Бога, відкривати дорогу до Бога, потрібно спочатку самому для себе відкрити Бога. Не Бога якогось примарного і маловідомого, Який десь там далеко у небі. А Бога живого, що завжди поруч біля тебе, Якого можна, при бажанні, почути, Який завжди захистить і охоронить. Така людина, що відкрила для себе Бога, завжди має поділитися цією радістю з іншими людьми. Так як Бог створив людину, щоб поділитися з нею своєю радістю існування, щоб вона зайняла місце відпалих ангелів. Для людини, що відкрила для себе Бога, яка живе у єдності з Богом, місіонерство не буде перетягуванням з одного обряду на інший, не буде боротьбою за те, що його обряд кращий від інших, а буде щирим поділом з ближнім тією радістю, що приносить життя у єдності з Богом. Саме такі люди, що відкрили для себе Бога, у серці яких Він поселився і перебував, стали найкращими місіонерами в історії людства.

Одними з таких місіонерів були святі апостоли Петро і Павло. Вони у різний спосіб відкрили для себе Бога і несли людям цю радість, цю Благу Вістку ціле своє життя.

Тож берімо приклад з цих двох апостолів, з усіх добрих місіонерів і будьмо також добрими місіонерами, пасивними чи активними, у своїх родина, на роботі, серед друзів та близьких, несімо Слово Боже їм словом або ділом. Господь за це винагородить нас великою нагородою у Царстві Небесному! Амінь.

о. Володимир БІЛИЙ

 

ПРИКЛАДИ

1. Після великих успіхів у проповідуванні Божого Слова, у місіонерській діяльності першими християнами, воно пережило певний занепад. Відродив місіонерський рух у Вселенській Церкві святий Домінік в XII столітті, заснувавши місійний чин, що тепер носить на честь нього ім’я – «домініканці».

Тоді був вперше сформований основний принцип місіонера: «Достатньо врятувати одну душу, щоб отримати самому спасіння і вічне життя у Царстві Небесному». Один з братів-домініканців плив кораблем у далеку країну для проповідування Слова Божого разом з поганами. Раптом розпочалась буря. Корабель був маленький і досить вже старий, тому розломився, і люди почали потопати. Місіонеру вдалось вхопитися за досить великий шматок розламаного корабля. Поруч у воді, серед хвиль плавав якийсь чоловік. Він був добрий плавець, але хвилі були дуже великі і той чоловік почав тонути. Він підплив до місіонера і вхопився за шматок дерева. Але шматок дерева почав потопати разом з ними. Стало зрозуміло, що двох він не витримає. Місіонер запитав у невідомого: «Чи ти є віруючою людиною? Чи ти є християнином?» Той відповів, що ні. «Тоді пообіцяйте мені, що охреститесь і станете християнином», – сказав місіонер. Той пообіцяв. Тоді місіонер відпустив шматок дерева і сказав: «Тоді все. Можу спокійно помирати».

Цю історію часто розповідав людям цей врятований чоловік. На ціле життя він запам’ятав ту велику жертву, що зробив місіонер за ради його спасіння, охрестився, став християнином, і в подальшому став великим місіонером свого  народу.

Висновок. Не потрібно намагатися спасати тисячі людей і навертати мільйони. Достатньо врятувати одну душу, навернути одну людину, щоб самому отримати спасіння і вічну нагороду у Небі.

2. Як часто у своєму житті ми бачимо, що якась побожна людина присвятила усе своє життя заради навернення і спасіння душі однієї людини: чоловіка, дружини, сина, доньки, брата, близького товариша.

Один побожний чоловік, що був паламарем у церкві, мав єдиного сина. Не дав Господь більше. І цей єдиний син, піддавшись тогочасній агітації та спокусам світу, почав вести ледаще і розпусне життя, не нехтував і злочинами. Батько нічого не казав, а що міг йому заперечити, тільки невпинно за нього молився.

Одного дня син отримав вістку, що батько помирає і просить його приїхати. Син приїхав і побачив хворого помираючого батька на ліжку, що відмовляв молитву. Він сказав: «Сину, бачиш, що коли б ти до мене не приїхав, я завжди молився. Знай, що ні за кого не молився, нічого не просив у Бога, але всі ці молитви були тільки за тебе одного. І зараз перед смертю за тебе молюсь». Сумно стало сину, що він стільки прикрощів приніс батькові. Батько помер, син його похоронив і постановив покинути своє гріховне життя.

Усі дивувалися тим великим перемінам, що трапилися зі сином і запитували: «Це батькова смерть так на тебе вплинули». «Ні, не смерть, а його молитовне життя», – відповідав усім син.

Висновок. Важко навернути грішника, відкрити йому світло і радість життя у єдності з Богом. Іноді для цього потрібно пожертвувати усе своє життя, але пам’ятаймо, яка велика Небесна нагорода за це.

Хорватія море 2020 ціна