Проповідь на Квітну Неділю
Сьогодні Церква святкує урочистий в’їзд Ісуса до Єрусалиму. Місія перебування Христа на землі наближається до кінця. Проголошена Нагірна проповідь, нагодовано тисячі людей, розказано притчі, пояснено Писання. Господь наш Ісус Христос завершує свою земну мандрівку до Єрусалиму – до свого Розп’яття і Воскресіння, двома великими подіями: воскресінням Лазаря та тріумфальним в’їздом до Єрусалиму. Ці дві події, свідками яких були великі маси людей, давали ясне і переконливе свідоцтво про післанництво Ісуса та Його божество. Євреї побачили сповнення пророцтва Єзекиїла: «Ось я відчиню гроби ваші і виведу вас, мій народе, з гробів ваших... і зрозумієте, що Я – Господь» (Єз. 37.13-14).
Такої радості в Єрусалимі не було від часів царя Давида. Все місто спішило побачити переможця над смертю, вітаючи Його пальмовими галузками та вигукуючи: «Осанна, Сину Давидів. Благословен, хто йде в ім’я Господнє». «Осанна», – з давньоєврейської означає «спаси нас ласкою». Такою честю вітали дотепер тільки царя Давида, а Ісус воскресінням Лазаря і в’їздом до Єрусалиму показує, що він – правдивий цар і переможець смерті і диявола, тому й приймає славу царя і переможця.
Це був єдиний випадок, коли Ісус дозволив вшановувати Його, але не задля бажання слави, а щоб збулося пророцтво: «Радій, дочко Сіону, ось цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний і іде на молодім осляті» (Зах. 9.9). Але раділи не всі. Заздрість жидівської старшини супроводжувала всі стежки і дороги Месії. Не бракувало її і сьогодні. Коли люди кричали «Осанна», вони звертаються до Ісуса: «Учителю, заборони...» Ісус відповідає їм коротко: «Коли оці замовкнуть, кричатиме каміння».
Народ радіє, а Ісус в’їжджає у місто зі сльозами на очах, думаючи про долю міста, про долю храму, про долю народу. Крізь вигуки «Осанна» він чує злобні крики: «Розпни!», які будуть лунати з тих же уст через кілька днів. Він добре знає, що приготують йому люди, котрі прагнули сповнення своїх земних, політичних та матеріальних надій і не думали про духовне, для чого Він і прийшов.
Наші емоції не заслуговують довіри, якщо вони не є закріплені твердою постановою та свобідним рішенням цілого життя. Колись, у раю, наші прародичі піддались емоціям і прийняли рішення, яке стало карою для багатьох поколінь. Тепер, у Єрусалимі, народ приймає правильне рішення, але воно не було переконанням, не було підтверджене постійною постановою підкоритися і служити цареві, який приніс слово життя. Народ очікував месію, який покладе край чужоземному пануванню, переможе супротивників, відімстить усім, а він приходить верхи на осляті, дискутує з греками та первосвящениками, вкінці перекидає столи торговців у храмі і пророкує зруйнування храму, а навіть свою смерть. Отже, сталося велике непорозуміння, якого не змогли збагнути навіть Христові учні, аж, як говорить Євангеліє, «коли Ісус прославився, згадали вони, що то було написано про Нього й що то з Ним таке вчинено» (Ів. 12.16).
У Квітну неділю не зрозумів ніхто, що той цар не є земним володарем, а прийшов, щоб відкрити своєму народові вхід до царства, яке не тільки є не від світу цього, але перевищує всяку людську уяву!
Сьогодні Єрусалим кричить: «Осанна, Царю Ізраїлів!», а за п’ять днів ті самі люди кричатимуть до Пилата: «Розпни Його!». Тоді римський намісник виведе перед очі тої самої юрби скатованого Ісуса, увінчаного, наче царською короною, терновим вінцем, і скаже до ізраїльтян: «Ось ваш цар!», а вони, засліплені ідолопоклонством дочасній силі, не впізнають того, на кого з таким нетерпінням очікували, і відречуться привселюдно: «Немає в нас царя, крім кесаря!». Сьогодні вони одежами і пальмовими галузками простелюють дорогу Христові, а через п’ять днів Ісус буде тою самою дорогою нести важкий хрест на Голготу, ступаючи по тих галузках, але вже зів’ялих і засохлих, ніби по зів’ялих і засохлих невірних душах.
Ця картина в’їзду Господнього відбувається в кожній нашій душі. У тайні Святого Хрещення ми, християни, вирікаємося сатани і всіх діл його, складаємо присягу Христові, обіцяємо Христа любити, виконувати Його заповіді, і це нагадує ті радісні вигуки «Осанна!». А за короткий час життя саме ми, християни, «що в Христа христилися, у Христа зодягнулися», відчужуємося від Христа, переступаємо заповіді Божі, розпинаємо свого Бога тяжкими провинами і гріхами.
Чи не бачимо ми серед того натовпу себе? Скільки разів Христос приходив в наш особистий духовний Єрусалим, особливо під час Сповіді і Святого Причастя. Як тоді душа дякувала Спасителеві і кричала: «Осанна!», і скільки разів, чинячи гріхи, противні Богові, та ж душа на все горло кричала: «Розпни!». Тому сьогодні кожен нехай задасть собі питання: «А що очікую я від Ісуса? Що я міг доброго зробити для Ісуса і що зробив? Чи подобається мій духовний стан, моя душа Ісусові зараз? Чи за весь тривалий період Великого посту ми укріпили свої духовні сили, простили ближньому, вчинили добре діло чи пожертвували милостиню?» Коли бачимо, як Бог нам допомагає, ми також готові кричати: «Осанна!». Але коли зустрічаємось із терпінням, з важкою працею, чи кривдою, чи не кричимо тоді «Розпни!». Задумаймося і даймо відповідь і собі, і Христові, який входить до Єрусалиму наших душ.
Тому сьогодні, коли весь світ вийшов вітати Небесного Царя, спішімо також привітати Його не тільки зеленими вербовими галузками, але покладімо Йому до ніг наші плоди покаяння, молитви та посту. І на відміну від мешканців Єрусалиму, вітаймо Його з розумінням та переконанням, щоб коли Ісус буде піднесений на хресті, ми змогли побачити в ньому нашого Царя, піднесеного на свій трон. І тоді, в ту божественну ніч переходу від смерті до життя зможемо заспівати словами царя Давида: «Хай Воскресне Бог і розбіжаться вороги Його! І хай тікають від Його лиця ті, що ненавидять Його» (Пс. 68.2). Нехай сьогодні наша радість буде справжня, а пісню прослави співають не лише уста, але і розум і воля. Нехай все наше життя стане прославою Того, Хто відкупив нас від смерті, бо коли приймаємо Христа у своє життя, називаючись християнами, то будьмо вірними Йому і в радості і в смутку. Нехай нашу вірність не захитають ніякі терпіння та випробовування, бо знаємо, що Господь близько. «І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серце і думки наші у Христі Ісусі» (Фил. 6.7), а наше життя стане піснею прослави і благословення: «Того, Хто іде в ім’я Господнє» (Пор. Мт. 21.9; Мр. 11.9; Лк. 19.38; Ів. 12.13). Амінь.
о. Олександр СЕЛЕЗІНКА
ПРИКЛАДИ
1. Земна слава і слава Божа. Людська історія знає дуже багато випадків минущості і хиткості людської слави. Напевно, одним з перших потерпів від людської невірності грецький полководець Мільтіад (550-548 рр. до народження Христа). Під його проводом греки здобули одну з найславніших перемог у всій історії людства, перемогу над персами в долині Марафон (Марафонська битва) 12 вересня 490 року до народження Христа. Завдяки його умілому і розумному керівництву греки перемогли ворога, що значно переважав їх у численності. Десять тисяч греків перемогли понад сто тисяч перського війська, що складалося з багатьох народів Перської імперії. Військові історики говорять, що саме у цій битві вперше війна не була битвою «натовпу на натовп», а вперше була використана військова тактика, саме у цій битві вперше було використане військове шикування, яке греки називали «фалангами».
Весь натовп кричав навипередки Мільтіаду: «Слава переможцю! Слава переможцю!» Не було в Греції людини, щоб не прославляла його. Йому була надана велика влада керувати країною. Він почав правити справедливо і чесно. Це не сподобалося багатьом людям, особливо багатим і заможнім. Вони почали підбурювати народ проти нього. Скориставшись першою ж невеликою військовою невдачею Мільтіада (він зняв блокаду з острова Парос, щоб зберегти життя багатьом грекам, бо блокада могла обернутися кривавим морським боєм з персами), вони підбурили народ і почали вимагати привселюдного його суду. Вже через рік після славетної перемоги під Марафоном, пораненого в бою поблизу острова Парос Мільтіада судили і призначили оплатити штраф в 50 талантів. Сума надзвичайно велика. Мільтіад не зміг оплатити штраф, і його кинули в тюрму, де він помер від ран. Ніхто не зважив на його заслуги, на те, що він невеликим військом захистив Афіни від цілковитого знищення персами, ніхто не зважив на те, що він багато років чесно і добросовісно трудився для міста Афіни. Озлоблений натовп вимагав «Покарати його! Покарати його!» Ось така людська слава: хитка і невірна.
Після смерті Мільтіада його заступником став Аристід (540-464 рр. до народження Христа). І історія знову повторилась. Аристід був чесним і справедливим правителем, з урівноваженим характером. За це афіняни дали йому прізвище Справедливий. Він був справедливий і вибагливий до всіх, навіть до самого себе. Наприклад, знімав внесені власні пропозиції, якщо з часом розумів їхню шкідливість. Під час суперечок афіняни довіряли йому більше, ніж геліастам (державним суддям). Аристід Справедливий будь-яку державну справу робив самостійно, не вступаючи ні з ким у глибокі родинні і товариські стосунки, оскільки вважав, що влада, набута через родину і друзів, заважає людині бути об’єктивною. При його мудрому управлінні Афіни досягли великого матеріального процвітання. Слава про справедливість і мудрість сягала далеко за межі Афін. Але чим віддячили йому афіняни? Так само, як і Мільтіаду – привселюдним судом. Його засудили до остракізму, тобто вигнання з Афін.
Історія зберегла таке оповідання. Згідно тодішніх демократичних законів Афін, коли людині призначали вигнання (остракізм), то кожен афінянин мав проголосувати, кинувши глиняний черепок з написаним іменем в спеціальну посудину (урну) для голосування. Коли йшло голосування про вигнання Аристіда то, до нього підійшов неписьменний чоловік з проханням написати на черепку ім’я Аристід. «Ти знаєш Аристіда? Чи зробив він тобі щось погане?» – запитав він. «Ні, – відповів той, – але мені набридло слухати, як всі тільки і говорять, який він добрий і справедливий». Аристід, не сказавши ні слова, написав своє ім’я і віддав черепок.
Аристіда вигнали з міста. Ось така невірна людська природа, коли біда, то людина пам’ятає добро, але коли добро, то не хоче слухати про чесність і справедливість.
Історія цих двох славетних людей підтверджує, що людське серце хитке та невірне, і та сама людина, що ще недавно кричала тобі у весь голос: «Слава! Слава!», за короткий час буде кричати: «Покарати! Покарати!»
Але, напевно, найбільш повчальна історія Гай Юлія Цезаря (100 – 44 рр. до народження Христа). Він здобув повну і незаперечну владу в Римській державі. Підкорив собі практично весь цивілізований світ. Зробив Рим імперією і першим на землі почав носити титул «імператор». Юлій Цезар був настільки могутнім і геніальним, що багато римлян вважали його богом – «сином бога». Сенатори (римська знать, що засідала в парламенті-сенаті) несли його на плечах до Сенату, щоб його нога не ступала на землю, а багатотисячна юрба вибігала на вулиці і кричала: «Слава імператору! Слава імператору!». Його багатству і славі не було меж.
Але ті ж самі сенатори, що носили його на руках перед натовпом, змовилися і вбили його, завдавши кожен по одному удару мечем. Вбили не тому, що він щось у них відібрав. Навпаки, кожен з них мав також велику славу у народу і неймовірні, навіть по теперішнім міркам, багатства. Змовилися і вбили, щоб мати ще більшу славу, таку ж, як в імператора. Гординя підштовхнула на цей злочин, бо мали все, але ще захотіли такої ж слави, як він. Багатьом з них він дав багатство і владу, багатьох з них наблизив до себе і завдяки йому вони стали сенаторами, але ніхто цього не оцінив, ніхто за це не подякував, а всі вони його підступно зрадили і вбили. Найбільше Юлій Цезар був здивований зраді Марка Юнія Брута, людини, що була дуже бідна, і яку він зробив своїм сином, дав йому владу і багатство. Історія говорить, що останніми словами імператора були: «І ти, Брут, тут». Після цих слів він помер від розпачу, що людська натура така зрадлива і невдячна.
Тому не шукаймо слави людської, бо вона мінлива і правдивого щастя не принесе, а навіть іноді буде заважати досягнути подальших успіхів. Коли Ісака Ньютона, людину глибоковіруючу і побожну, запитали: «Чому ціле життя слава переслідувала вас?», той відповів: «Бо я завжди втікав від неї, щоб бути самим собою». Гарна грецька приказка говорить: «Хто за славою гониться, від того вона тікає, а хто від неї втікає, того вона переслідує». Тож, не шукаймо земної слави, а живімо і працюймо так, щоб своїм життям прославити Бога.
Коли ми насправді хочемо прославити своїм життям Бога, то завжди пам’ятаймо, якого Небесного Царя ми вірні слуги, піклуймося, щоб не зганьбити це Ім’я, бо, дивлячись на християнина, люди судять про Христа, про Християнську Віру.
В одній з американських розповідей часів работоргівлі описаний такий епізод. Група рабів переносить мішки бавовни – досить важкі ноші. Всі вони були зігнуті, втомлені, але серед них виділявся молодий широкоплечий негр. Він високо тримав свою голову, ніколи не скиглив, не дозволяв собі негідних вчинків, ніколи не їв руками, завжди мав почуття власної гідності, але не гордині. Хтось запитав у наглядача: «Хто цей негр, несхожий на інших?» «Це син африканського царя, узятий в полон і проданий в рабство. Він завжди пам’ятає, що він – царевич, і що по його вчинках будуть судити про його батька».
Як часто ми, християни, забуваємо, що є синами і дочками Царя царів, що ми колись будемо царювати з Ним. Тож, не опускаймо голови в скрутну хвилину.
Висновок. Сьогодні людство визнало Ісуса Христа своїм Царем. Тож будьмо Йому вірними слугами.
2. Традиція паломництва у святі місця сягає ще у Старий Заповіт. Вони приносять людині велику духовну користь.
Одним з перших послідовників святого Франциска (1182 – 1226 рр.), який відкрив нову епоху строгого монаршого, аскетичного життя в Католицькій Церкві, був брат Жиль, що жив поблизу міста Перуджа. Почути його проповіді і поради приходило багато людей. Король Франції Людовік IX Святий також вирішив здійснити паломництво у Перуджу. Він скинув царський одяг і одягнувся в скромну одежу. Його супроводжувала невелика кількість вірних людей. По дорозі ніхто не впізнавав у ньому свого короля. У такому вигляді король прибув до Перуджи, до монастиря брата Жиля. Брат відразу впізнав у ньому короля, не дивлячись на скромний вигляд і супровід. Він вийшов і обняв короля Людовіка IX, як брата у Христі. Вони постояли деякий час, дивлячись один на одного. Після чого короля розвернувся і пішов у зворотній шлях. «Хто це був?» – запитали брати у брата Жиля. «Король Франції Людовік IX», – відповів той. «То чому ти прийняв його без належної пошани і поваги?», – запитали здивовані брати. «Бо він паломник, а паломник не потребує особливого пошанування, а прощення гріхів. Тим, що він відвідав святе місце, тим вже отримав прощення гріхів», – відповів брат Жиль. «Але чому ти не сказав йому жодного слова, не сказав йому жодної науки?» – знову запитали брати. «Той, у чиєму серці Бог, не потребує Бога на устах. Слова можуть заважати їм зберігати Бога в серці», - пояснив брат Жиль.
Любі брате і сестро, чи Христос є у вашому серці, чи тільки на ваших устах? Якщо тільки на устах, то ми устами будемо говорити: «Осанна Богу! Осанна Бога!», але коли прийдуть терпіння та випробування, то наше серце буде говорити нам: «Зроби так, як тобі хочеться, розпни, розпни, Христа, знехтуй Його науку». Згадаймо, скільки разів у житті ми прославляли Бога устами, а зраджували Його, роблячи гріх. Шануймо Бога не тільки устами, але і серцем.