Стиль переповідання всіх подій, зв’язаних із життям, смертю та Воскресінням Ісуса Христа у Івана Богослова дуже відмінний від стилю синоптичних Євангелій Матея, Марка та Івана. Його Євангеліє було найпізніше написане, і, можливо, тому св. Іван мав багато часу пригадати та переосмислити такі моменти з життя Спасителя, які іншим євангелистам здавалися менш важливими.
Цей уривок є цікавий тим, що містить багато діалогів. Через діалог з Филипом Ісус кличе за собою Натанаїла, бажаючи вступити з ним у свій, власний, діалог. Через діалог з Филипом Натанаїл вирішує піти і подивитися на сповіщеного у Старому Завіті Месію. Але не споглядання зробило Натанаїла учнем Христа, а діалог з Ним. Як часто траплятиметься далі, Ісус є ініціатором діалогу, звертаючись до Натанаїла першим. Він відразу називає ту чесноту, яка робила Натанаїла «іншим».
Натанаїл, у цьому уривку, швидш за все, представляє собою тих дітей ізраїльського народу, які щиро чекали на Спасителя. Щось є в тому, що Іван ніби навмисно згадує таку деталь, як лежання Натанаїла під смоковницею. Пригадаймо собі новозавітній образ смоковниці, яку через відсутність плодів проклинає Христос і яка уособлює собою ту частину Старозавітнього Ізраїлю й, передусім, його фарисейську і садукейську верхівку, яка перестала духовно плодоносити. Пішовши за Филипом до Христа, тим самим покинувши місце спочинку під смоковницею, Натанаїл собою представляє тих - порівняно не надто багаточисельних - синів та дочок вибраного народу, які дійсно готові були послідовно служити Господеві. Визнання Віри, висловлене Натанаїлом «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів», є чи не найпершим в цілому Новому Завіті. Те, що скаже апостол Петро набагато пізніше, Натанаїл, який вперше зустрічається з Христом, висловлює в перші хвилини свого спілкування з Ним. І це дивовижно: той, хто незадовго до цього сказав - «Що доброго може бути з Назарету?» - визнає Христа Сином Божим та Царем Ізраїля!».
Історія знає чимало випадків миттєвого навернення людини до Бога. Але, найчастіше, людина приходить до Віри поступово. Життєвий досвід, часті падіння та вставання, приклад інших людей, і, найголовніше, - Божа Ласка поступово роблять свою справу. Зерно, посіяне в нас у Тайні Хрещення, а особливо - через почуту проповідь Євангелія, поступово проростає та дає добрі плоди. Але чому це не стається з кожним, чому у когось зростання віри відбувається швидко, а у когось повільно, чому хтось осягає святість молодим, а хтось старцем? Я не знаю - Бог знає. Це - велика Таємниця Віри. Чому не Натанаїл став апостолом, а Филип? Чому не Филип став найбільш улюбленим учнем Христа, а Іван? Чому Бог кличе в апостоли Юду, знаючи, що станеться? І знову кажу: не знаю; Бог знає!
Закінчується уривок також цікаво, бо, говорячи до Натанаїла, Ісус звартається у множині: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Цими словами Він промовляє до нас з вами. Ці слова є словами надії та сподівання чогось, що може скріпити нашу віру в Ісуса. Відкрите небо бачив Святий первомученик Степан, вмираючи за Христа. Можливо, те саме бачить кожен праведник, який у своєму житті йде за Христом та відходить із цього земного життя? Можливо. Але Небеса відкриті є для нас і тоді, коли ми стоїмо на Божественній Літургії, співаючи «Свят, Свят, Свят, Господь Саваот», а священик стиху молиться над святими дарами: «З цими блаженними силами, Владико Чоловіколюбче…» та перемінює хліб і вино у Тіло і Кров Христа, після чого Його може кожен не лише бачити, а й статися Його частиною, частиною Бога.
Вже кілька років на нашій парафії у с. Кавське є гарна традиція посвячувати ікони в першу неділю Великого Посту, Неділю Православ’я. Того дня на Літургії читається цей євангельський уривок, який переповідає діалог Христа з Натанаїлом. До нашого храму прп. Параскевії люди зносять десятки образів, ікон, фігурок Богородиці та Ісуса Христа, які посвячуються відповідними молитвами після Служби Божої. У такий спосіб ми відзначаємо перемогу Церкви над єрессю затятого іконоборства та виявляємо свою повагу до святих образів. Але часом ми забуваємо, що людина, яка стоїть поруч з нами на Службі Божій, також сотворена на образ Божий та Його подобу. Побачити відблиск Бога Отця у наших ближніх є те, до чого нас закликає Господь наш Ісус Христос. Він, Якого ми зображуємо на рукотворних іконах та образах, є невидимо присутній у кожній людині. І як би це не прикро звучало, але до рукотворних ікон та образів ми часом маємо більшу повагу, ніж до свого ближнього. Часом людина приходить до священика із запитанням - що треба зробити з образами, які вже втратили свою красу та цінність; що робити з уламками фігури Богородиці, яка розбилась. Всі розуміють, що просто викинути на смітник те, що колись було освячене нашою молитвою, є неправильно. Натомість, спокійно споглядаємо на старших, немічних людей на смітниках, недбайливо ставимося до літніх, хворих і тих, кого суспільство тримає десь на «маргінесі». А це ті, чиї гріхи також обмив Христос Своєю Кров’ю. Не за ікони чи образи Христос помирав, а за людей. І тому дуже дивно, як лікар, що у своєму кабінеті тримає освячену ікону чи образок, може спокійно робити аборти, вимагати грошей від хворого пацієнта, який не має чим заплатити за лікування, посилає на операцію, яка не є обов’язковою,а з метою добре заробити. На сьогодні формула отців Сьомого Вселенського Собору “Почитання образу - належить Первообразу” у щоденному житті часто-густо ніяк не виконюється. Як може людина почитати Первообраз, Бога, яка не почитає того, хто є його образом, нашого ближнього. Тому-то, і є неправдомовцем, - як повчає св. Іван Богослов, - той, хто каже, що любить Бога, а ненавидить свого ближнього.

Позаяк Христос є іконою, образом Отця, так і всі ми, християни, є покликані бути образом Христа. Почнімо для початку бачити Його у кожній людині, а не лише на полотні чи дереві.

о. Олег Кобель