Апостол: Євр 6, 13-20
Євангеліє: Мр 9, 17-31

Ким ми є, “… що прибігли прийняти надію, призначену нам” (Євр 6, 18). Принаймні ми мали б бути такими, хто спішить прийняти на­дію воскресіння. Бо саме для нас смерть і воскресіння Ісуса, Його Євангеліє, Служба Божа, молитва… Усе це потрібне нам, саме нам, щоб ми могли спастися, щоб мали підтримку, опору не Богові, а нам. Нам потрібен Ісус, бо “в ньому маємо неначе якір душі, безпеч­ний та міцний, що входить аж до середини” (Євр 6, 19).

Він той, що супроводить нас усе наше життя, починаючи від утроби матері аж до смерті, але й більше цього: за межами смерті він стає Нагородою тих, хто відійшов до вічності, примирений з Господом. Ісус є не тільки тим, хто про щось піклується, повчає, Він є тим, хто знає наші проблеми, знає кожну нашу клітину, кожну думку. Бог ба­жає зробити нас спадкоємцями свого Царства. Ми мало віримо, мало думаємо про цю обітницю. Він стає нашою найбільшою радістю, від­криває найбільшу таємницю воскресіння і вічного життя – те, чого прагне кожен. Бог обіцяє нам щасливу вічність і вчить, як можемо її осягнути. А ми, на жаль, як губка, всмоктуємо все, що робить нас духовними каліками – німими та сліпими. “І де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє” (Мр 9, 18). Хіба це не є образ нашої душі, що наповнена смертю грі­хів, котрі відбирають наше власне життя? Чи це не про нашу слаб­кість, про невпорядковані пристрасті, що докучають і перемагають нас? “І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити” (Мр 9, 22). Гріх завжди приносить тільки смерть. Наслідком гріха наших прародичів є те, що людина здатна грішити і їй дуже важко цього уникнути. Наша проблема в тому, що ми не бажаємо докладати й не докладаємо зусиль, аби воювати проти гріха, аби піднятися з нього. Не хочемо сказати Богові: “Вірю, поможи моєму невірству!” (Мр 9, 24). Покладаємося на свої сили, на наші здібності. Ставимо собі обмеження і кажемо: “Досить”, а Господь кличе нас уперед. У нас виникає страх втратити безпеку, спокій, острах боротьби, болю, тер­піння. Ми призвичаюємося до певного духовного стану і вважаємо, що більше нам нічого не потрібно.

Прикладом наполегливості для нас може стати Мойсей, котрий терпеливо приходить знову й знову до фараона, хоч той відмовляв у його проханні. Нам Господь не відмовляє, але ми не бачимо потреби навернення, бо нам видається, що ми “не є вже й такими грішними”. Чи прагнемо пізнати істину про себе? Чи бажаємо зрозуміти свою реальність? Чи маємо бажання крокувати вперед? Можемо знову ставити собі межі, а Бог кличе йти далі. Святий Дух, що його ми отри­мали при Хрещенні та миропомазанні, живе і діє в нас. Цей “Голуб” постійно перебуває в нас, але може ставатися, що ми замикаємо його в клітку нашого нутра. Не даємо йому можливості діяти в нас.

Перший раз Мойсей ішов до фараона неохоче, допоки Господь не з’явився йому. В Його, Боже, ім’я він робив різні знаки перед фарао­ном, щоб той відпустив народ згідно з Божим велінням. Однак фара­он був упертий у своєму, протистояв Богові, і його військо закінчило своє життя у хвилях Червоного моря. Людина через впертість зами­кає своє серце, і воно стає кам’яним. Нашою проблемою є те, що своїй любові ми ставимо межі, визначаємо її за своїм розумінням. Подібно чинимо і з нашою вірою – також вправляємо у свої рамки. Ми не до­зволяємо собі бути надто віруючими, бо не хочемо виділятися, хочемо бути як усі. Фараон не бачив свого гріха, не хотів втратити рабів, безпеку, вигоди. Боявся втратити владу над людьми, був гордий, вва­жав себе божком, не хотів на очах у людей піти за Божим покликом. Важко виглядати немудрим ради Господа! Під тиском інших людей ми граємо таку роль, яка нам вигідна, залежно від обставин.

Цей чоловік, що приводить свого хворого сина, як сказано в Євангелії, не боїться людських насмішок, наближається до Ісуса по­при дуже слабку віру й не соромиться зізнаватися в цьому. Він діє відверто і щиро, тому Бог допомагає йому. Господь часом допускає кари, щоб ми могли упокоритися й отримати очищення, а також щоб не грішили більше. Часом необхідно впасти на саме дно, щоб могти розпочати щире навернення. Святий Іван Золотоустий пише: “Грі­шити властиво людині, але закостеніти (вперто перебувати) в гріхах – це вже не людське, а повністю диявольське діло” (св. Ів. Золоторстий, “До Теодора впалого”, том 1, п. 15). У тому ж творі він розпо­відає про молодого сина Урбана Фінікса, котрий у юності залишив­ся сиротою. Цей юнак володів великою кількістю грошей, рабів та поля. Залишив науку, одягнув просту одежу й подався в гори, в пус­телю. Швидко поступав у чеснотах, що дивувало всіх. Пізніше хтось із родичів відговорив його від такого строгого життя, він покинув усе і віддався гріхові. Старці приходили до міста й потрохи розмовляли ним, так-що за якийсь час той знову повернувся до пустельного життя. Сталося так, що цей молодий чоловік досягнув великої святості, але вже у старшому віці впав у пристрасть, пішов до міста, зай­шов до блудниці і згрішив. Його знайомий мешканець пустелі йшов за ним, і коли той вийшов із дому блудниці, старець підійшов до нього, обійняв його, не докоривши жодним словом. Це дуже вплинуло на грішника, і він знову повернувся в пустелю, дав себе зачинити в іншій келії, з котрої не виходив. Коли настала посуха в місцевості, де вони мешкали, люди отримали від Бога натхнення, щоб просити пустельника про молитву. Вони знали, що їх було два. Перший спочатку не признавався про зачиненого за його бажанням, але тим людям, що приходили, було оголошено, що там є ще один пустельник, молитва котрого припинить посуху. Згодом люди прийшли вдруге просили про зустріч з іншим, на кого вказує їм Господь. Старець не міг більше опиратися. Колишній грішник помолився – і посуха припинилася. Так Господь виявив свого грішного слугу, котрий, попри падіння, вставав і провадив бездоганне життя, повне покаяння і до­віри до Бога, і Всевишній вчинив його святим.

Святий євангелист Марко розповідає про глухонімого хлопця, з якого знущався злий дух, і як батько привів сина до Ісуса Христа. Учні не змогли допомогти. Ісус домагався від батька віри, а той просив, щоб Він допоміг побороти закоренілу перешкоду недовіри. Сатана неохоче залишив юнака – так потряс хлопцем, що люди вва­жали його мертвим. Ісус підняв його, і той встав. Ідімо й ми до Ісуса, як люди малої віри, Він підніме нас із наших, можливо, закоренілих падінь-провин, але каймося і будьмо людьми, повними довіри до Бога. Немає такого гріха, щоб Господь не міг його простити, хіба лише тоді, коли хтось не вірить і не просить Бога про прощення. Бог не стежить за тяжкістю наших провин, Він глядить на нашу довіру й розкаяне серце. Приведімо нашу душу до Ісуса, щоб вона, глухо­німа на Божі речі, частіше зустрічалася з Ним у святій тайні сповіді та Євхаристії. Він вилікує нас із нашого глухонімого стану, навіть із дуже тяжкого. Він більше бажає нам прощати, ніж ми бажаємо отри­мати. Наведені приклади вселяють у нас велике довір’я до Божого милосердя. Тому просимо тебе, о Господи, змилуйся над нашими гріхами-провинами, ми довіряємо Тобі, прости нам наші провини, вилікуй наші рани.

Митрополит Ігор (Возняк)

Монастир сестер Св. Йосифа,

м.Львів, 10.04.2005.