Дорогі брати і сестри!
Мало який із євангельських уривків викликав стільки спроб його по-своєму витлумачити, викликав стільки дискусій і політичних спекуляцій, як прочитана щойно розповідь про зустріч Спасителя з багатим юнаком. Радикальні політики, ліві ідеологи та й представники популярної ще 40 сорок тому в Південній Америці «теології визволення» намагалися зобразити Самого Спасителя "революціонером", ворогом приватної власности, мало що не попередником радикальних революційних течій ХХ століття.
Щоб виявити правду, варто не тільки уважно перечитати цей уривок (мовою церковного уставу – зачало) Євангелія від Луки, а й пригадати, як переповідали той самий епізод інші євангелисти. Апостол Матей, розповідь якого читалася зо три місяці тому, згадує про юність багатія, котрий прийшов за порадою до Ісуса, а євангелист Марко – про те, що його щирість і праведність його життя прихилили до нього серце Самого Христа: «Ісус, глянувши на нього, полюбив його» (Мк. 10:21).
Очевидно, євангелист Лука просто не хотів повторювати те, що і без нього було відомо й, можливо, вже було записане іншими євангелистами. Але в усіх трьох версіях розповіді про зустріч із багатим юнаком проводиться одна думка: Ісус не засуджує співрозмовника за його багатство, навпаки, Господь співчуває йому через складність життєвого вибору, перед яким став багатий юнак. І не через почуті слова юнака, а тому що Син Божий може зазирнути у серце кожної людини, Господь повірив: цей юнак справді жив чесно, побожно, старався дотримуватися всіх заповідей, які знав. Саме як "винагороду" за це, як визнання його здобутків, відкриває йому Христос перспективу духовного зростання й таємницю шляху до вічного життя: «Продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді приходь і йди слідом за Мною» (Лк. 18:22).
Отже, Євангеліє сьогодні ставить нас перед складним вибором: духовна свобода чи земне багатство. Як часто сьогодні ми ототожнюємо ці два поняття! Масова культура нав’язує нам підступну думку про те, що лише багата людина може бути по-справжньому вільною. Дехто й справді вирішує зосередитися на здобутті власности, наївно розраховуючи, що фінансова й майнова незалежність зробить його вільним від принизливих клопотів про щоденний хліб. Аж раптом бізнес-проєкти стають пасткою, в якій чи не назавжди замикає себе людина.
Мабуть, ніхто з нас не зважиться назвати себе багатим. Але ж кожен, навіть з наймолодших, вже встиг випробувати непрості стосунки людини із її власністю. Коли нам трапилося придбати навіть найскромнішу побутову апаратуру, комп’ютер, одяг, а тим більше - квартиру, чи підприємство, чи ділянку землі, ми мали нагоду переконатися, наскільки кожне нове придбання узалежнює нас від себе. Пригадайте своїх дітей чи онуків: як вони бавилися днями з новою іграшкою, як не хотіли йти без неї до ліжка, а пізніше не могли відкласти аудіоплеєр, мобільний телефон або фотоапарат. Людина, дістаючи якусь річ у власність, пов’язує себе з нею; набуваючи багатство, непомітно перетворюється на заручника або й раба цього багатства.
У самому майні немає жодного гріха; гріх виникає у наших стосунках із ним. Заможній людині важче зберегти особисту свободу, ніж злидареві, важче захиститися від повсякденних турбот про свою власність, які тяжіють над її душею. Набагато важче їй кинути все й піти за Христом. Сам же Господь Ісус Христос відкриває перед багатим юнаком особливий шлях служіння Йому, котрий згодом назвуть монашим служінням, християнською аскезою. Це привілей, честь, надана юнакові, бо він уже пройшов період підготовки до цього шляху у своєму житті, мав досвід вдосконалення на шляху біблійної праведности.
Євангельський юнак відходить зніченим і розгубленим. Він не встиг ще зробити своїх висновків із Христових слів. Але завдяки цій розмові ми дістаємо життєву перспективу, що називається євангельськими радами. Христос кількома словами визначає шлях, який стане альтернативою шляху накопичення, шляху багатства. Не зречення родини і не особливий монаший подвиг ставиться за головну мету для юнака, а через нього – і для всіх тих, хто прийме подвиг монашества, – а визволення від земних прив’язаностей, унезалежнення від майна, суспільного статусу, впливу на довколишній світ, від спокус влади, пошани серед людей тощо.
Довгий шлях пройде Церква за майже дві тисячі років своєї історії. Цей шлях багато разів підтверджуватиме важливість збереження безкомпромісности радикального вибору монашого подвигу. Щоразу, коли здійснюватиметься спроба компромісу зі світом, починатиметься занепад богопосвяченого життя. Раптом спільноти аскетів збагачуватимуться, обростатимуть землями, майном, будуватимуть розкішні палаци. І тоді знов і знов віднова монашества починатиметься із боротьби із цією залежністю.
Так було в шостому столітті, коли прп. Венедикт Нурсійський рішуче відмовляється від підступного життя в забезпеченій монашій спільноті й усамітнюється в горах для суворого християнського подвигу. Його приклад, досвід його учнів розростеться за кілька сторіч у могутній рух, котрий стане основою нової європейської цивілізації. Тим-то небесного покровителя нашої єпархіяльної бібліотеки іменуватимуть «батьком нової Європи».
Так було в дев’ятому сторіччі на візантійському Сході, де прп. Афанасій Афонський – аристократ, багата людина! – раптом зрікається земних утіх і віддаляється від світу, оселяючись на Афоні. І хоча ще раніше Свята Гора Афон вже була добре відома християнським праведникам, лише з приходом на неї прп. Афанасія починається перетворення Афону на духовну столицю всього східного християнства.
Наші перші монахи, преподобні Антоній і Феодосій Печерські, теж не були бідними людьми. Про Феодосія ми знаємо, що він походив із боярської родини. Мати мріяла про його кар’єру, прагнула прилаштувати його при княжому дворі, домагалася, щоб він брав участь у придворних учтах, носив модне вбрання. А Феодосій залишає родину, матір, майно, зрікається спадщини й тікає до Києва, аби там жити на самоті.
Монаше життя було відоме в Києві й до преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Напевно, це були монастирі, засновані багатими меценатами. Та коли Антоній повернувся з Афону, він, походивши по київських монастирях, не знайшов жодного, що відповідав би його покликанню. Тоді він оселяється в абсолютній бідності, на самоті, в убогій печері, щоб там відчути себе найбагатшим у світі. Згодом до нього приєднається прп. Феодосій. І саме їхня монаша спільнота стала найважливішим центром формування і розвитку не тільки українського чернецтва, але й церковної єрархії (за півтораста років звідти вийшло понад п’ятдесят єпископів), і нашої писемної, музичної культури, архітектури, іконопису.
За посередництвом багатого юнака, Христос звертається до всіх нас, питаючи: а чи ми здатні піти слідом за Ним? Йдеться не про те, чи ми здатні на такий суворий аскетичний подвиг, який здійснили преподобні Венедикт, Афанасій Афонський, Антоній і Феодосій Печерські. Кожному з нас, людей, які входять у суспільство споживання, не бувши готовими до цього, Христос нагадує застереження «Як тяжко тим, що мають багатства, увійти в Царство Боже!». Увійти можливо, але важко, бо це вимагає дуже відповідального ставлення до свого місця в світі, до накопиченого майна, коштів, будинків, землі.
Свобода у Христі – це свобода пізнання тимчасовости, марнотности всього, що є у світі. Ця тимчасовість не повинна вселяти в душу людини розпач. Ніби туман розсувається перед нашими очима, коли ми відкриваємо примарність земних насолод, їхню неспівмірність із вічним щастям перебування з Богом у непроминущому Небесному Царстві. І наше зітхання за втраченими земними примарами тане перед Христовою величною обітницею: «Будеш мати скарб на небі». Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)