Лука 10, 25 – 37

Притча про милосердного самарянина

Перше запитання Ісуса: «В законі що написано?» (Лк. 10, 26) визначає подальший зміст усієї притчі. Коли наприкінці ми читаємо: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37), то, звичайно, розуміємо, що повинні наслідувати самарянина. Ми йдемо, але не дуже далеко і не дуже довго. Чому? Бо почули відповідь Ісуса як моральну настанову, як принцип, якого мусимо дотримуватися. Проте любов є в зовсім иншій площині.

Законовчитель запитав: «А хто мій ближній?» (Лк. 10, 29). Ісус своєю відповіддю розвернув кут зору, ставлячи запитання: як ти поводишся з иншими? Таким чином, у центрі вже не «я» посеред ближчих і дальших людей, а инші, такі які вони є, і я йду до них, виходжу за межі свого егоцентризму і стаю їхнім ближнім. Центр уваги переміщується від мене до инших.

Як Ісус дає нам приклад незосередження на собі? Те, що Він говорить, – більше, ніж притча, бо йдеться про любов Отця до всіх людей. «Обдертою, півмертвою» (див. Лк. 10, 30) є кожна людська істота, всі ми, люди всіх часів, незалежно від їх становища. У притчі сказано, що священик «випадком» (Лк. 10, 31) ішов тією дорогою, тоді як Отець навмисне, з любови до нас, посилає свого єдинородного Сина, щоб ми отримали через Нього життя. Подібно до самарянина, Ісус у нашому світі непоцінований або незнаний, як чужоземець. Він приходить до нас, шукає нас, промовляючи: «бачу я, бачу бідування народу мого» (Вих. 3, 7). Самарянин «змилосердився» (Лк. 10, 33) . Це слово вживається у Біблії лише стосовно Бога і Христа, і дослівно означає: «бути розчуленим до глибини душі». Самарянин посадив пораненого на власну скотину, а Ісус бере нас на себе, приймає нашу людську природу, приймає нас, щоб дати нам життя. Він доглядає за нами, намащуючи нас бальзамом свого Духу, Святого Духу Утішителя. А кому Він потім поручає пораненого? Він поручає його нам. У цьому – сенс існування Церкви в цьому світі, аж до дня, коли Він «повернеться» (див. Лк. 10, 35), і того дня ми приймемо суд залежно від того, як любили.

Очевидно, що настанову «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37) неможливо виконати власними силами. Але стати ближніми одні для одних ми можемо завдяки «такій самій» любові, якою Отець любить нас через свого Сина. Зосередження не на собі, а на инших походить від Бога. Милосердя не можна навчитися за зразком. Нас має проникнути милосердя самого Бога. Його можна отримати серцем убогим і лагідним, і передавати иншим людям, адже Святий Дух сходить, коли ми стаємо ближніми будь-якої пораненої людини. Тоді ми є живими членами Христа Ісуса, «єдиного приятеля всіх людей» (пор. Йо. 11, 11; Мт. 11, 19; Лк. 7, 34).

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007