Дорогі брати і сестри!
Можна собі уявити, як тремтіли ці жінки – мироносиці (Мр. 16:1-9) і від світанкового холоду, і від страху перед синедріоном, перед осудом земляків, перед римською сторожею, яку чекали вони побачити біля гробу, коли прямували до місця, де було поховано їхнього Учителя! Вони пережили розчарування разом з усіма. Напевно, вони теж сподівалися, що в той час, коли Ісус тріумфально входить до Єрусалиму, починається відновлення царства Ізраїлевого. Сподівалися, що Ісус із Назарету, про Якого знали, що Він – далекий нащадок славнозвісного царя, псалмоспівця і пророка Давида, – зуміє відновити незалежність його держави і повернути її в часи перших царів: Саула, Давида, Соломона, в часи, якими пишалися і про які з ностальгією згадували їхні співвітчизники.
І ось нічого цього не сталося… Навпаки, Ісус виявився таким вразливим для насильства, був заарештований, жорстоко тортурований і, як раб, помер ганебною смертю, розіп’ятий на хресті…
Скільки людей відійшло від Нього зі зневагою! Скільки було таких, які нещодавно гукали «Осанна, осанна в вишніх!», коли Ісус входив до Єрусалиму (Мт. 21:9), кричали за кілька днів «Розіпни, розіпни Його!» (Ін.19:16) і спокійно чи навіть втішаучись, стояли біля хреста, дивлячись, як Він конає. Вони стежили за кон’юнктурою, вірили синедріонові. Але найперше вони перейнялися гнівом і розчаруванням на Того, Хто, як здавалося, не виправдав їхніх сподівань, чинив зовсім протилежне тому, чого вони так прагнули і чекали.
Ісус помирає. І ця смерть була руїною їхніх надій.
Зуміти зберегти віру в цей час, зуміти витримати цей найстрашніший іспит – скільки для цього треба було внутрішньої сили! Жінки – мироносиці мали те, чого не мали навіть апостоли: вони зберегли віру! І саме вони стали першими, хто почув звістку про воскресіння.
Часом ми можемо замислитися: власне, для чого Бог попускає багатьох на такі суворі іспити? Чому Бог не вивів Ісуса на видноту, як від Нього сподівалися, не зробив Його царем в Ізраїлі, не поширив Його Слово по всьому світові? Що, Бог не міг це зробити? Міг, звичайно. Але Бог ставиться до нас із надто великою любов’ю і довірою, щоб нас зробити маріонетками та змушувати нас діяти у суворих межах наданих згори приписів. Він дає нам самим можливість обирати між вірою і зневірою, між відданістю і зрадою. Кожен із нас проходить протягом усього свого життя через низку виборів. І жінки – мироносиці дають нам приклад, як гідно витримати ці вибори.
Бувають моменти, коли ми самі переживаємо духовні кризи. У цей час важливо відчути понадчасову незмінну присутність Христа в історії. Бо ж і коли Христос був розіп’ятий, Бог не помер. Він ніколи не помирає, хоч як би не хотіли цього новітні ідеологи, які ще в ХІХ столітті проголосили устами Ніцше: мовляв, «Бог помер». І що ж після того сталося, коли знайшлися люди, які повірили: все, вже немає Бога? Сталося так, як колись передрікав через персонажів роману «Брати Карамазови» Федір Достоєвський: якщо немає Бога, значить, все дозволено! Немає Бога – значить, можна вбивати й грабувати, чинити будь-яке насилля, беззаконня й сваволю. В т. ч. розв'язувати й провадити криваві загарбницькі війни і безжально винищувати цілі інші людські спільноти - етнічні, расові, релігійні тощо, діяти відповідно до своєї власної пожадливости.
А Бог таки є! Він пропонує нам вибір між вірою в Нього і відкиданням цієї віри.
Жінки – мироносиці дають нам приклад віри серед випробувань. Їхній приклад не відійшов у минуле разом із дуже жахливими переслідуваннями Церкви, які були, зокрема, у ХХ столітті. Випробувань таких ще вистачить і на нашу долю, і на долю наступних поколінь саме тому, що Бог продовжує вірити в людину і сподіватися від неї виконання своєї місії. Місії, обумовленою особливою роллю, яку людина виконує у вимірах Божого творіння - як Образ і Подоба Божі. Завдяки цьому людина наділена унікальним талантом творити, обумовленим здатністю робити правильні вибори і, коли треба, йти проти течії, всупереч панівній думці.
Божі Образ і Подоба в людині обумовлюють мужність залишатися в меншості, коли більшість чинить неправду, зло і несправедливість. Завдяки їм ми зважуємося йти до Христа тоді, коли здається, що ти самотній і ніхто, крім тебе, не готовий торувати цю дорогу. Іти, так, як ішли жінки – мироносиці, щоб не тільки зустріти біля гробу Христового світанок того дня. Але й стати свідками й проповідниками світанку нової ери в історії людства – ери Нового Завіту, сповіщати про яку приходить до нас воскреслий Христос. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)