Пригадуючи собі Євангеліє минулого тижня, ми бачили, як Господь Своїми відвідинами дому Закхея перевернув всю його душу і життя. Ми бачили, як, після всього його гріховного життя, він покаявся, як він був готовий пів-маєтку свого віддати жебракам, і всякому, кого образив, повернути вчетверо. Так безсумнівно він і вчинив. Сьогодні ми з вами будемо роздумувати про іншого митаря та фарисея, які увійшли до храму помолитись. Звичайно що можна відмітити і похвалити, що обидва вони увійшли в храм помолитися, та згодом зможемо проаналізувати як кожен з них по своєму молився Богу. Ставши по різних сторонах храму, кожен із них почав заносити свою молитву.
«Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» Лк18.11-12 Подивімось скільки гордості і навмисного осуду інших в цій молитві фарисея! Він дякує Богові не за Його милосердя, не за благий промисел про світ і людей, але за те, що він, фарисей, кращий серед людей. Гордість не дозволила йому поглянути в свою душу, побачити в ній гріхи й зарахувати себе до грішників, які потребують в покаянні і милосердя Боже. Не гріхи і пороки, а чесноти і заслуги свої фарисей став виставляти перед Богом : Так може надходити тільки гордість людська, яка не бажає зрозуміти, що тим самим вона видаляє себе від Бога.
Митар – символ користолюбця і грішника, що кається, а фарисей – уособлює собою високомірного вченого, та надмірного шанувальника свого розуму, який погорджує всіх людей. Яким же був істинний, непогрішний суд Божий над одним так і другим? – «. Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.» Лк.18.14
Зосередимо ж тепер свою увагу на митаря, на його поведінці в храмі. Він увійшов сюди з усвідомленням своєї глибокої гріховності і винності перед Богом і з жагою духовного оновлення. Але вже на порозі храму він відразу ж зупинився, не сміючи ні зробити крок далі, ні підняти очі вгору, ні озирнутися навкруги.
Увійшовши, він тут же відчув присутність Божу, зрозумів, що храм - це святилище Всевишнього, що Сам Бог зустрічає тут кожного увійшов. Відчувши це, грішна душа затремтіла і з молитовним зойком звернулася до милосердя Божого: «Боже! Милостивий будь мені, грішному» Лк.18.13.
Здригнулося його серце, і совість відкрилася для глибокого покаяння і сповіді перед Обличчям Божим. І ось один за іншим стали вставати в пам'яті гріхи які він вчинив, і він переживав їх як провину, як злочин перед Богом. Опускаючи все нижче і нижче голову і бив себе в груди, він продовжував волати до милосердя Божого: «Боже! Милостивий будь мені, грішному!»
Як багато образ і прикрощів завдав він бідним людям, сиротам і вдовам, оббираючи їх незаконними податками і поборами. Скільки сліз було пролито ними! Скільки докорів, лайливих слів, прокльонів і погроз було сказано на його адресу. Все це зараз знову нахлинуло в його душу, роздираючи серце гіркою, покаянної скорботою. Чим він може виправдатися перед Богом, в чому знайти захист? Тільки в милосердя Боже. І ось знову і знову грішний митар волає до Бога: «Боже! Милостивий будь мені, грішному!»
Довго так покаянно і скрушно молився митар, поки не зійшла з його душі гріховна тяжкість і скверна і він не очистився милосердям Божим. Виправданий Богом Лк.18.14, він вийшов із храму, вийшов вже іншою людиною і вже для іншого життя. Так відбулося відродження митаря.
Чому митарю вдалося в храмі глибоко пережити свою гріховність і очиститися? Тому що покаяння його почалося ще задовго до молитви у храмі. Тут воно лише посилилося і перетворилося в живу і сердечну сповідь перед Богом.
Свята Церква, готуючи нас до Великого посту, дає нам в путівники образ митаря, його покаяння і молитву.
Їх обох привернуло до храму бажання помолитися. Один переповнений був добрими ділами у своїй свідомості і поспішав подякувати за те Богу, інший подавлений був почуттям своєї гріховності і спішив випросити собі милості у Бога.
Чому ми нудьгуємо в храмі Божому? Від того, що не відчули дії молитви. Чому не поспішаємо в храм Божий, але намагаємося прийти в нього пізніше, коли значна частина Богослужіння вже відправлена? Від того, що не знаємо дослівно значення та суті молитви, яка служить їжею для душі, яка надає душі духовну силу. Не знаємо дослівно значення молитви від того, що молимося поспішно, поверхово, без уваги.
Молитва, позбавлена уваги, позбавлена суті своїй, позбавлена життя. Тоді буває вона подібна тілу, залишеному душею.
Увага розуму при молитві відображається в серці блаженним смутком про гріх, який і є заповіданий Богом як покаяння. Коли ж серце сповниться почуттям покаяння: тоді воно, в свою чергу, привертає розум до суто уваги. Слідом за увагою і розчуленням йдуть всі дари Святого Духа вступають в душу, робить її храмом Божим.
Додамо нашій молитві дві властивості: увагу і покаяння. Ними, як двома крилами, та підніметься вона на небо, та постане перед Божим лицем, та випросить нам помилування. Ці дві властивості мала молитва блаженного митаря. Пройнятий свідомістю своєї гріховності, він не знаходив у справах своїх ніякої надії на отримання порятунку, бачив цю надію в єдиному милосерді Бога, який закликає всіх грішників до покаяння, і дарує порятунок за одне покаяння. Як грішник, який не має ніякого власного добра, митар зайняв в храмі останнє місце; як грішник, недостойний неба, він не осмілювався зводити очей до неба. Він спрямував їх до землі, і, б'ючи покаянням в серці, з глибини серця, від усієї душі виголошував молитву, з'єднану з сповіданням: «Боже, милостивий будь мені грішному».
Фарисей погубив свої добрі діла гордістю і хвальбою, а митар навпаки угодив Богу своїм смиренням, покаянням і усвідомленням своєї духовної бідності, своїх багатьох гріхів.
Чого хоче нас навчити у цій притчі Господь? Який урок ми всі візьмемо для себе? Кожен із нас, не залежно від свого покликання та суспільного стану не повинен підноситися, тому що ніхто немає нічого свого, що міг би відмітити як свою власність, а все - Боже - душа і тіло, всі здібності і всі переваги, а наші тільки незліченні гріхи і немочі. З яких завжди маємо смиренно каятися, творячи плоди покаяння, нікого не засуджуючи, і себе завжди слід вважати гіршим і нижчим за інших, і дякувати Богові за те, що він нас не наказує праведно за гріхи наші і жаліє нас по-батьківськи.
Господи, просвіти серця людей Твоїх бачити і розуміти світлу волю Твою, і навчи всіх високому смиренню митаря. Добре розуміємо і знаємо «Господи! без Тебе ми не можемо нічого творити» Ів.15.5. Дай Ти нам смиренномудріє митаря і вижени із нас усякий помисел гордості фарисейської. Щоб ми завжди пам’ятали, що ми всі Твої зі всім, що ми маємо і все що бачимо навколо себе, і нам нічим, абсолютно нічим похвалитися. Розуміючи своє становище нам залишається тільки просити Тебе Всемилостивого : «Боже, милостивий будь мені грішному». Амінь.
Протоієрей Тарас Огар.