Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерактивній програмі «Відкрита Церква» на «Живому ТБ» на тему «Дар життя» поділився своїми міркуваннями про завершення земного життя та опіку над невиліковно хворими і вмираючими.

З християнської точки зору, кожен із нас повинен співпереживати та співстраждати з хворою людиною, оскільки це є один із видів нашої любові до ближнього. Для цього потрібно насамперед довіритися Господу, який через труднощі в нашому житті закликає нас переосмислити свій життєвий шлях.

«Дуже важливо, щоб хворий та його близькі відчули солідарність Церкви і всього Божого люду, щоб у нашому болі і стражданні ми знали, що не є самі. Я хочу подякувати тим рідним і близьким, які співстраждають із членами своєї родини, які переживають біль своїх рідних. Ісус Христос навчає, що ми повинні любити ближнього. Тож співстраждати з ближнім ‒ це один із видів нашої любові», ‒ звернувся Глава УГКЦ до важкохворих людей і додав, що Господь є разом і з ними, усе в Його руках.

«Відчуйте, що ваше життя є в руках Божих. Лежачи на своєму ложі страждань, ви перебуваєте у Божій долоні. Відкрийте Його батьківську опіку, Його любов до себе», ‒ закликав Блаженніший Святослав.

 На його думку, причиною багатьох страждань також є недбальство, коли не рідко в медичних закладах дивляться на хворого не як на пацієнта, а як на джерело прибутку. Така бездіяльність є подібною до евтаназії: люди, які покликані служити, просто не виконують своїх обов’язків.

Також Предстоятель УГКЦ висловився щодо знеболювання для важкохворих: «Церква вважає знеболювання навіть за допомогою сильнодіючих препаратів морально оправданим».

Однак деякі люди відмовляються від знеболювання і здатні терпіти сильний біль як покуту за гріхи. Проте Церква не заохочує до такого виду покути. «Тут потрібно поступати зріло і мудро. Самостійно не можна вирішувати про певний вид покути і умертвлення. Необхідно користати з поради духівника. З точки зору паліативної опіки і допомоги, не потрібно боятися пацієнтам прийняти такого виду допомогу, прийняти ті “інструменти”, які є доступними для стражденної людини», ‒ підкреслив Глава УГКЦ.

• Церква від початку проповіді Христового Євангелія захищає людське життя від його зачаття до природної смерті. Людське життя не завершується кінцем земного шляху, воно є більшим за життя людини у видимому матеріальному світі.
   
• Ми повинні все зробити, аби хворі, вмираючі, стражденні наші брати і сестри завжди відчували себе гідними людьми, навіть у непрості моменти свого життя.
   
• На жаль, як в Україні, так і у світі, панують різні теорії, які заперечують гідність хворої, немічної, вмираючої людини. Ще Платон говорив про те, що коли хтось хворий, то потрібно не лікувати його, а залишити, аби він помер. Очевидно, це суперечить поняттям християнського милосердя і любові до ближнього.
   
• Говорячи про гідність хворої, стражденної людини, християни вбачають у ній насамперед стражденного Христа. Бо Ісус Христос, ставши людиною, став учасником кожного людського життя і кожного людського страждання.
   
• Захищаючи гідність вмираючої людини, ми почитаємо в ній стражденного Христа, який через смерть веде цю людину до свого воскресіння. В Україні, зокрема тепер, коли ми так багато говоримо про необхідність реформи системи охорони здоров'я, звичайні хворі часто не відчувають до себе належної поваги з боку нашої системи охорони здоров'я.
   
• Україна перебуває в полоні спадку Радянського Союзу, де йшлося про те, що держава передусім опікується працездатними людьми і людьми репродуктивного віку. А пенсіонери, хворі випадають з числа пріоритетів, зокрема, коли йдеться про необхідну фінансову допомогу, аби вони відчували себе гідними людьми і громадянами своєї держави.
   
• Церковні спільноти тільки розвивають свою присутність в системі паліативної опіки. Сьогодні почали впроваджуватися хоспіси, в яких надають належну медичну, християнську опіку невиліковно хворим і вмираючим.
   
• Людина боїться смерті, тому що створена для життя вічного. Проти смерті протестує наше серце, наша свідомість. Смерть ‒ це те, що ставить перед нами знак запитання.
   
• Таємницю людської смерті відкрив перед нами Ісус Христос, бо добровільно віддав себе на смерть, будучи безсмертним. Він зазнав смерті за своєю людською природою для того, аби показати людині, що смерть ‒ це не вирок, не кінець, а перехід, аби показати людині дорогу у воскресіння.
   
• Гадаю, сьогоднішнє суспільство боїться про смерть говорити і боїться відкривати дійсність смерті, бо не знає відповіді. Теперішнє секуляризоване суспільство заперечує віру людини в життя після смерті. За цією логікою, якщо смерть не має сенсу, тоді й життя не має сенсу.
   
• Якщо хтось знайшов відповідь на запитання про зміст і значення смерті, тоді він може віднайти зміст життя і свого страждання. Тому Церква, проповідуючи віру у воскресіння, запрошує сучасну людину замислитися про свою смерть.

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ.