Одного разу авва Григорій розповів своїм учням дивну історію про одного священника, який сповідався в нього перед своєю смертю. Цей отець мав двох дітей – донечку і сина, між якими була велика різниця у віці. Закінчивши школу, юнак подався вчитися в Атени, де його незабаром жорстоко убили. Коли знайшли побите тіло хлопця, то виявилося, що нападники, скоївши злочин, зірвали із шиї золотий хрестик. Вбивць так і не розшукали, а тому справу було закрито. З того дня спливло багато часу. Вже виросла донька, у неї з’явився наречений. Хлопчина, хоч і був значно старшим за дівчину, подобався батькові.

Якось він підійшов до священника і попросив посповідати його. Той з радістю погодився й одягнув єпитрахиль. Юнак схилив коліна і мовив:

– Я дуже люблю вашу доньку, однак… Однак не можу одружитися з нею, бо… Бо не достойний її… Я – страшний вбивця! Колись в Атенах, будучи напідпитку, ми з друзями перестріли якогось юнака. Спочатку знущались над ним, потім довго мучили і вкінці холоднокровно вбили. Що більше, я підійшов до нього й здер із шиї натільний хрестик! Погляньте, отче, він і зараз при мені!

Священник подивився на його долоню і вжахнувся – це був хрестик сина, якого він так любив. Отець мало не знепритомнів від пережитого шоку.

– От бачите, я не можу взяти вашу доньку за жінку, бо не вартую цього! – сказав він.

Тоді священник попросив Ісуса додати йому сил. Якусь мить отець ще помовчав, насупивши брови, а тоді тихенько сказав:

– Як я можу не прийняти тебе у свій дім, якщо зараз сам Господь відкриває перед тобою двері Свого Небесного Царства?

*

Прочитавши цю історію, аж хочеться кинути все і бігти на вулицю проводити соціяльне опитування: «А як вчинив/вчинила би ти в такій ситуації?» Але навіщо? Більшість із нас ніколи ж не побуває в шкірі цього священника! Ніколи! І слава Богу! Ставити таке запитання людям, котрі здатні все своє життя ненавидіти рідного брата тільки за те, що в нього більше успіху чи грошей, просто некоректно! «Око за око, зуб за зуб; падлюзі по заслузі; собаці – собача смерть», – ось гасла, озброївшись якими, ми прямуємо стежками свого «старого заповіту»… Однак чому? Чому ми й досі звемося величним словом «християни»? Воістину, мав рацію Тарас, коли писав безсмертний свій «Кавказ»:

«За кого ж Ти розп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи, може,Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось».

Не інакше як насмішкою над Христом, Його кривавою жертвою і воскресенням є життя людей, які не вміють пробачати. Згадаймо слова Господа "Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших" (Мт. 6, 14-15). Тож недаремно щороку ми починаємо Великий піст - дорогу справжньої революції - саме зі слів: "Прости мені, брате/сестро! - Нехай тебе Бог простить. І я прощаю!"

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)