Було колись фіґове дерево, яке зросло під тропічним сонцем. Щодня воно терпіло спеку, та все одно давало затінок тим, хто під ним спочивав. Воно щедро плодоносило, хоч деякі плоди й були надто високо, щоб люди могли їх дістати. Фіґа на найвищій галузці видавалась такою смачною, що дехто намагався кидати камінням, аби її збити й забрати собі. Між гіллям звили собі гніздо пташки. Вони прилітали і відлітали, коли їм хотілося, та навіть у найстрашнішу бурю мали тут безпечний прихисток.

 З часом дерево всохло. Проте навіть у тому сухостої різні комашки знаходили собі дім і пристановище. Усе своє життя фіґове дерево просто залишалося собою й робило те ж саме, що й решта фіґових дерев. Воно не прагнуло бути випещеним цитрусом або квітучою вишнею. Воно приймало як належне і спеку, і бурю та стояло собі, приносячи користь. Зрештою, чого ще чекати від фіґового дерева?

Джерело: "Жменя Камінців" (Браян Кавано)