На узліссі весело потріскувало ласкаве гаряче Багаття, висвітлюючи галявину навколо та зігріваючи всіх біля себе. Відблиски його світла грали з гілками навколишніх дерев. Воно пишалося красою, яку створювало у темряві ночі. Веселе і життєрадісне, воно притягувало до себе всіх своєю теплою чарівністю. Димовий купол над ним мерехтів іскорками, переливаючись всіма відтінками жовтого світла. Чим більше воно горіло і віддавало своє тепло, тим більше тягнулися до нього.

Але в замислену годину пізньої ночі, спостерігаючи за своїми іскорками, Багаття побачило високо в небі, значно вище злітаючих вгору іскор, зірки. Вони були розкидані всюди і так високо, що їх могли бачити всі. Вони також мерехтіли, як рідні іскри Багаття. І воно подумало: «Чим же мої іскорки гірше? Вони навіть набагато гарніші своєю жовтою теплотою цих мертвотно-блідих зірок».

І воно зібрало усі свої гарячі сили і однією миттю здійнялося вгору, розсипаючись на сотні, тисячі красивих іскор.
Але, злітаючи все вище і вище, ця міріад іскор стикнулася з холодом темної ночі і згасла. А оточення Багаття позбулося його теплоти.

Кожному з нас Бог дав своє призначення. У Багаття призначення - зігрівати людей, а у зірок - прикрашати нічне небо. Не треба прагнути до чужого призначення. Адже тоді ми втратимо себе, як сталося з Багаттям. На короткий час воно спалахнуло, але швидко згоріло, не залишивши після себе нічого, крім спогадів про іскри, які мчали вгору.