Притча: Здоровенний та не надто чемний козарлюга прийшов до низенького монаха і каже:

- Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що – небо?

Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:

- Сказати тобі, що таке – небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти - брудний і смердиш. Ти – ганьба козаків. Геть від мене! Не можу терпіти тебе!

Козак розлютився, почав тремтіти. Його лице так почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув шаблю і підніс її, щоб убити монаха.

- Це – пекло, – прошепотів спокійно монах.

Воїн знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в тому малому монахові, який ризикував власним життям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив шаблю. Відчув спокій і вдячність – його лице проясніло.

- Це є небо, – прошепотів спокійно монах.

Проживши довге і героїчне життя, один відважний козак потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло, і ангел задовольнив його бажання.

Запорожець опинився на дуже великій галявині, посередині якої стояла смачна пахуча страва. Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже скелети… Вони викликали жаль і співчуття. 

– Як це можливо? – спитав козак у провідника. – Адже перед ними стоїть страва! 

– Дивись: усі, що приходять сюди, одержують ложки, але вони дуже довгі, і їх треба тримати за кінець щоб дістати їжу.

Тільки так можна дістати їжу. Козак здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах: які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані крихти. 

Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися до раю.

Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив велику галявину, таку саму, як у пеклі. На ній було безліч людей, а посередині – смачна і пахуча страва.

Люди також мали ложки (півтораметрові), і треба було тримати їх за кінець, щоб дістати їжу. 

Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові.

– Як таке може бути? – спитав козак. 

Ангел посміхнувся і пояснив: 

– У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут – навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим. 


Небо і пекло – в твоїх руках. Сьогодні й щодня.


(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо”)