Гуси на подвір’ї чітко дотримувалися усталеного тижневого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір’я, обливалися, полоскали собі горлянки, чистили дзьоби, а потім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір’я, у затінку старої плакучої верби.

Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоємець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гусячої Спільноти, звільна заплющував очі й схвильованим, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли клином, який нагадував літеру V, і, незважаючи на вітри та відстані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину. Згадував героїчні мандрівки, коли гуси перелітали моря й океани, долали страшні бурі, летіли цілими днями без відпочинку – витривалі, сильні, красиві. Згадував про славетних гусей, що віддали життя, рятуючи цілу зграю.

А дворові гуси, розчулені, тільки плакали й били крильми. Та, щойно зачували булькання їдла, яке вливалося до корита, всі, як один, квапливо, перевалюючись, дріботіли на милий звук.

Задоволені, навіть щасливі.

Не підносились понад землею й на сантиметр!

Інколи християни подібні до гусей, звичайних дворових гусей.

(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо”)