"Хто бажає великого, високого достоїнства, хто хоче стояти завжди при Христі, а почує голос: "Хто служить Мені, хай іде слідом за Мною, і де Я, там і слуга Мій буде", - нехай підкориться цьому слову, наче тому вищому царському наказу для воїнів" (Св. Василій Великий).
"До монашої келії я був прив'язаний цілим серцем і душею, тому й важкою річчю було для мене лишати її. А монаше життя розумів завжди лиш так, що першим і останнім заняттям монаха є: сидіти в келії і молитися до Господа Бога... Монахом не перестаю бути! І монашого каптура, цього великого символа професії, яка є цілою моєю славою і щастям, не скидаю. А й на майбутнє завжди буду старатися йти за євангельськими радами" (митр. А. Шептицький).
"Коли я читав книгу Євгарія про чернецтво, мені найбільше сподобалися такі місця: "Отже, вибирай і люби самотнє життя, яке дає можливість користуватися плодами спокою; залиш там мирські клопоти, тобто стань безплотним, щоб, зробившись чужим всім нещастям, що походять від мирських турбот, ти міг добре скористатися спокоєм". І трохи далі: "Не живи з людьми плотськими, або живи один, або з братами безплотними і однодумцями твоїми".
Але ти мені скажеш: я не думаю стати ченцем і тому для чого це мені? Хай так, але чому не послухати ангельських слів?... Щодо мене, то я вважаю ченця найвищим учнем Христа, в усьому повністю подібним до Свого наставника. Ти кажеш: але апостол вищий за ченця. Згоден, але сам апостол стає ним лише з ченця; поки він керує самим собою, він чернець, коли ж починає керувати й іншими - стає апостолом. Христос, поки Він був у пустині, був ченцем, тобто майже безплотним. Цим пояснюється, чому ченців називають ангелами; не тому, що вони не мають тіла, але тому, що вони в усьому прощаються з тілом... тому що їх долею є лише Господь" (Григорій Сковорода).
"Після безконечних, тяжких, грубих, кривавих усобиць, в яких наростала Київська держава, відчувалася потреба чогось нового, морального, чистого, що відсвіжувало б атмосферу й ублагороднювало б життя. В сам час приходила нова релігія з ідеалами самовідречення й аскетизму. Чернецтво приймається з великою симпатією: князі і визначніші бояри не тільки фундують монастирі, але й самі кидають двір, багатства, владу і йдуть у монастир на вмертвлення тіла, пости, безконечні молитви" (М. Грушевський).
Боже покликання
Це - таємниця Божого Провидіння, що Господь одного кличе до особливої своєї служби, а іншого - ні; тому Боже покликання - це Божий дар, Божа ласка. З нашого боку, важливо тільки пізнати цей Божий поклик і піти за ним!
Христос кликав юнака, щоб він ішов за ним, але той завагався, "бо мав великі маєтки" (Мт.19, 22). У подібних обставинах Ісус покликав Матея, а "той устав і пішов за Ним" (Мт.9,9).
Хвиля Божого поклику теж невідома, таємна, а то й несподівана. Святого Павла Христос покликав у хвилині, коли він "переслідував Церкву Божу" (Гал.1, 13), а Св. Августина, коли він уже так пізнав марноту світу, що з власного життєвого досвіду міг згодом сказати: "Тривожне наше серце, доки не спічне в Тобі, Боже". В Своїй Нагірній проповіді Христос розкрив глибину християнської досконалості: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне"; "Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать" (Мт.5, 6,8). Ці слова стали таємницею мільйонів великих душ, що пішли за покликом Божим.
Що це - монаший стан?
Справді, Христос промовив до всіх: "Будьте досконалі, як Отець ваш досконалий на небі" (Мт.5, 48). Цими словами Ісус наклав на всіх християн загальний обов'язок - прямувати до досконалості.
Крім цього, Христос вказав окремий шлях, який веде до християнської досконалості, - подав нам євангельські ради: добровільна убогість, чистота, послух; і тим заклав фундамент для здобування християнської досконалості, який згодом переріс в Христовій Церкві у монаший стан - чернече життя.
Цей особливий стан християнської досконалості впродовж історії Христової Церкви прибирає вслякі форми, і таким чином постали різні монаші чини - Василіяни, Студити, Редемптористи, Бенедиктини, Франціскани...
Монах - це, перш за все, муж молитви і покути. Для нього покута є засобом, щоб тіло тримати підпорядковане духові, щоб легше прямувати до християнської досконалості. В духовних писаннях Св. Єфрема Сирійського монах подібний до людини, яка, падаючи з висоти, угледіла шнур, що висить високо над землею, хапається за нього, висить на ньому і безнастанно кличе до Бога про поміч, знаючи, що, коли ослабне і випустить шнур з рук, то впаде і загине. На його чолі - хрест Христовий. У його серці - страх Господній. Мовчання робить його серце чистим для Святого Духа. Непоборимою охороною для нього є ангельський спів на його устах. Він не шукає ні слави, ні майна у цьому світі. Його слава - боятися Господа і зберігати Його Заповіді; а це, насамперед, смиритися перед малими і перед великими. Його слава - це второпність і покора, це - не пам'ятати зла, а також терпеливість і тверезість у всякому доброму ділі. Він має свій зір, звернений тільки до Бога; єдиного Бога бажає, єдиному Богу розп'ятий; єдиному Богу доброохотно служить вдень і вночі; має мир з Богом і поміж другими творить мир та любов.
Отож, хто хоче стати монахом, нехай буде готовий переносити зневаги, упокорення і шкоди. Він має стати загартованим борцем, який ранив би і перемагав князя тьми цього світу та поконував би духів злоби, з якими, за словами апостола Павла, зводимо боротьбу. Він піде відважно боротися, аж до смерті, з усіляким злом, не втрачатиме ніколи відваги, пам'ятаючи про Христа, Який Своє життя віддав за спасіння людей. Він повинен стати Христовим воїном, вдягнутися в зброю Божу: хрест і молитву, не обмотуватись життєвими клопотами, але, як добрий борець, сам мусить постійно напружувати око душі на свого ворога і прямувати до того, що перед ним, - до своєї мети - вічного життя.
Жниво велике, а робітників мало.
Крехів, монастир Св. Миколая