Вже не вперше в історії Росія може вийти переможцем зі, здавалось би, незручної ситуації. Адже відомо - коли, під натиском якихось внутрішніх або зовнішніх обставин, Москва щось обіцяє, то тут варто пам’ятати, що - рано чи пізно, але - вона неодмінно захоче взяти своє (або те, що вважає своїм) назад.
Останні події в УПЦ МП довели, що РПЦ перечекала «смутноє время», а тепер збирається повернути втрачені позиції. Й циклічність цих дій і, зокрема, на прикладі вітчизняної церковної історі видно досить добре.
Згадаємо, 1686 року, перебираючи від Константинополя контроль над православною Київською Митрополією (цей акт Вселенський Патріархат й досі називає неканонічним), Московія обіцяла все, що від неї хотіли українські ієрархи. Так, у Грамотах царів та Московського Патріарха, надісланих гетьманові Івану Самойловичу та митрополитові Ґедеонові, ґарантувалося збереження за Українською Церквою широкої автономії. Київська Митрополія була непідсудна Московському патріархові; Київського митрополита малось обирати «за старими звичаями, і він залишається доживотно (пожиттєво – Ред.) митрополитом», йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви; залишається Братська школа та права друкування і багато чого іншого.
Слід відзначити, що на момент переходу Київської Митрополії з-під Константинополя під юрисдикцію Московського Патріархату до УПЦ належали такі єпархії: Київська, Чернігівська, Луцька, Львівська, Перемиська, Мстиславсько-Могилівська (Білоруська). Ці єпархії й мали залишитися у складі Митрополії.
Проте Москва дуже швидко стала порушувати данні нею обіцянки. Майже відразу від Київської Митрополії забрали Мстиславсько-Могилівську та Чернігівську єпархії. А ще за деякий час по тому митрополити перетворились на звичайних єпископів простої Київської єпархії РПЦ.
Наступного разу Москва зіграла у "піддавки" з Україною на початку ХХ століття. Так, 1918 року, коли спочатку уряд УНР, а потім гетьман П. Скоропадський, активно виступали за незалежність Української Православної Церкви, керівництво РПЦ удало, що «дарує автономію» нашій Церкві. Проте - з приходом білогвардійців (а пізніше - більшовиків) до Києва - про це «дарування» геть забули.
Другий раз за століття карту «автономії» УПЦ Москва руками своєї місцевої креатури розіграла під час ІІ Світової війни. Так, 18 серпня 1941 року на Соборі єпископів РПЦ в (окупованому німцями) Почаєві під проводом митрополита Олексія Громадського була проголошена Українська Автономна Православна Церква (УАПЦ). Ця «УАПЦ» визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії (увага!), «посилаючись на «Положення» Російської Православної Церкви від 1918 року, яке запевняло автономію Церкві в Україні».
Цілком зрозуміло, що ця «автономна Церква» була створена не від раптового "прозріння" промосковських попів. А якраз тому, що тоді відроджувалася та активно розвивалася - зліквідована перед тим богоборчим сталінським режимом - справжня Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) під проводом митрополита Полікарпа (Сікорського).
Слід також відзначити й ту обставину, що ієрархи і священство УАПЦ (МП), протидіючи УАПЦ, при цьому дуже активно співпрацювали з німецькою окупаційною владою в Україні. Й про це, до речі, багато написано в дослідженнях російських церковних істориків.
Звісно, більшість чинників цієї УАПЦ (МП) - з поверненням в Україну радянських військ - дружно влилася в «стройні ряди» РПЦ, вже не згадуючи ні про яку автономію, «даровану 1918 року».
І от, схоже, зараз ми знаходимось у черговому поверненні на «круги своя». Коли в Грамоті Патріарха Алєксія ІІ митрополиту Київському і всієї України від 27 жовтня 1990 року говорилось: «быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении», то в Москві, вочевидь, сподівались, що прийде час, коли все це можна буде успішно забути.
Здається, що, за їх розрахунками, цей час уже настав. Користуючись хворобою Митрополита Київського та всієї України Володимира (Сабодана), промосковсько-імпершовіністські сили, що домінують в Синоді УПЦ, вчинивши, по суті, рейдерський заколот-переворот, у такий спосіб захопили владу над УПЦ до своїх рук.
Виступивши проти прямої волі Володимира – не скликати собор, ці архієреї поставили себе фактично поза церковним Статутом і канонами. Проте, в них є досить міцна «криша» в особі патріарха Кіріла, який ще на початку лютого ц.р. заявив про «недієздатність» митрополита, тим самим санкціонувавши всі наступні дії промосковських єпископів.
Росія відчула, що надійшла слушна нагода зробити з УПЦ (МП) всього лиш невід’ємну частину РПЦ. І після «синодального періоду» правління, дочекавшись, коли прийде черга обирати нового предстоятеля, Москва вже спокійно, як там нині розраховують, зможе призначити того, "кого потрібно".
Так уже було в нашій історії. А історії властиво повторюватись – якщо, звісно, з неї не роблять правильних висновків. Схоже, що до цих - своїх власних "правильних висновків" православна Україна ще не дозріла.
Автор: Павло Берест, джерело: tyzhden