Чи правду говорить Бог?
Як відомо, ХХІ ст. розпочалося й продовжилося новими – як локально-реґіональними, так і глобальними й надзвичайно спустошливо-руйнівними природними, техногенними й іншими катаклізмами і трагедіями. А також помітним посиленням міжнародного й, передусім, ісламського екстремізму й тероризму, масштабними фінансово-економічними, соціально-суспільними й політичними кризами, потрясіннями і революціями, військовими конфліктами тощо. Крім того, – серед цих та деяких інших яскраво-характерних (чи не апокаліптичних) «знаків часу» – чітко і явно означилася вельми негативна тенденція й у царині міжрелігійних та міжнаціональних стосунків. Причому, часто-густо відкрита або дещо прихована ксенофобська й расистська агресія набуває саме відверто антихристиянського забарвлення. І не лише в багатьох ісламських та деяких інших затято-недемократичних країнах. Вражає і непокоїть те, що – то тут, то там – жертвами такого активного несприйняття, ворожнечі і дискримінації стають християни (начебто) демократичної, цивілізованої і політкоректної Європи. І навіть, скажімо, у тих же США або Канаді.
А всього у цілому світі, згідно даних міжнародної правозахисної організації «Open Doors», нині зазнають переслідувань за свою віру понад 100 млн. християн. Причому, вони складають найчисельнішу групу людей, які зазнають гонінь та утисків на релігійному ґрунті у сучасному світі.
Щож так певним силам дуже вже не подобається в християнстві, а надто викладеному у Святому Письмі його світобаченні і віровченні? Й загалом – що і хто саме стоїть за всім цим?
Дуже давно це було. Ще на світанку людської цивілізації – в Едемському саду. Тому первісному Раю, що, згідно з біблійним описом, був розташований в регіоні сучасного Близького й Середнього Сходу. Так от, тоді дуже хитрий і надзвичайно гордовито-підступний «конкурент» і ворог Божий – диявол-Люцифер в образі змія-спокусника улесливо запитав у прабатьків людства: «А чи правду сказав Бог?» Й отакий сумнів у правдивості, істинності Слова Божого, цинічно посіяний ним у розумі перших людей, і породив первородний гріх великої гордині й недовіри, бунт і непослух Богові. А затим – й решту всіх інших людських гріхів, переступів і беззаконь, першопричина, мабуть, більшості з яких і є ота неймовірна й нічим не стримана гординя й пиха. Тобто, все те, тяжкі й трагічні наслідки чого людство пожинає ще досі. Разом з тим маємо добре усвідомлювати і пам’ятати, що, як наголошується у Біблії, «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як.4:6). Смиренним і слухняним щодо виконання Його Слова і волі.
…В певний момент свого існування ота первісна («допотопна») цивілізація (супроводжувана всілякими гіпотезами, міфами та легендами т. зв. «Атлантида») дійшла до такої крайньої межі, що вже, як акцентується в Біблії, було вельми «велике розбещення людини на землі, і увесь нахил думки серця її – тільки зло повсякденно». Себто, конче й невиправно «зіпсулась земля перед Божим лицем, і [безмежно] наповнилась земля насильством» (1М 6:5,11). Іншими словами, всі ці неймовірні і численні злочинства, розтління й беззаконня далі вже не могли просто так (безкарно) продовжуватися. А тому наближалася закономірна й логічна розплата за них – всесвітній потоп. Серед усіх тих людей знайшовся лише один «чоловік праведний і невинний у своїх поколіннях» – благочестивий Ной, що «з Богом ходив», а відтак «знайшов милість у Господніх очах» (1М 6:8,9). І Бог звелів Ною побудувати ковчега, на якому він зі своєю родиною мав врятуватися від вод потопу. Послухавшись цього Божого наказу, Ной розпочав те будівництво. Одначе інші люди не повірили цьому Господньому застереженню та – всіляко й повсякчас – зневажали, сміялися і безсоромно глузували над богобійним Ноєм та його працею: «Гей, Ною! Куди це ти зібрався, навіжений? Ти дійсно вважаєш, що оце твоє дерев’яне посміховисько зможе попливти по землі? Ти що: направду і всерйоз повірив отому своєму Богові? Та ти явно не сповна розуму!»
Одначе по деякому часі таки реально розпочався гігантський потоп і назавше поглинув усіх тих – дуже легковажних і безвідповідально-безбожних та злочинно-богохульних «кепкувальників-розумників», які так і не забажали повірити Божому Слову…
«А чи правду сказав Бог у Своєму Слові?» Й, може, взагалі – затято й уперто продовжує нашіптувати він людям, – отой Бог є не один-єдиний, а їх безліч? І т. п. й т. ін.?
А тим часом всемогутній і премудрий Творець-Вседержитель і Владика всесвіту – серед усього іншого – у Святому Письмі через пророка Мойсея об’явив Своєму людові, зокрема, такі світоглядно-засадничі фундаментальні речі: «Господь, Бог наш – Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» (5М 6:4). Або в книзі іншого біблійного пророка читаємо ще таке Боже одкровення: «Я, Я – Господь, і крім Мене немає Спасителя!.. ви ж свідки Мої, – говорить Господь, – а Я – Бог! І Я здавна Той Самий, і ніхто не врятує з Моєї руки, – якщо Я вчиню, то хто це перемінить?» (Іс.43:11–13).
Отож, ці та чимало інших текстів з Біблії підтверджують, що немає іншого Бога, окрім Нього. Він – воістину унікальний і ексклюзивно-неповторний, позаяк докорінно відмінний від будь-якої іншої істоти. А от вибраний Божий народ, адепти й вірні Його Церкви – спочатку Старого, а затим Нового Завітів, – то земний представник і піар-пропагандист цього єдиного Бога й Спасителя всіх людей. Незалежно від їх етнічного та расового походження, світогляду, політичних і релігійних уподобань та переконань або якихось інших чинників.
Той презентант і «рекламний агент», який незрідка викликає нерозуміння, збентеження і навіть емоційно-бурхливі обурення, протести і лють. Тим паче, що така неформальна релігія, така життєдайна й спасаюча віра в єдиного й правдивого – причому, в Його дивовижній і незбагненній Триєдності – Живого Бога явно протистоїть мертвонародженому поклонінню й почитанню сил та явищ природи, а також пустопорожньому обрядовірству й забобонництву, будь-якому культу сонця, сузір’їв, планет. Чи обожнюванню - як окремої конкретної людини (людей), так і людської спільноти – соціально-класової групи, раси чи нації як такої, звірів і птахів, рослин та цілої природи тощо. А тому такий монотеїзм дає привід для великого роздратування і протидії тих, хто поклоняється перед космічними силами та створіннями, іншими ідолами та марновірством, а також войовничих матеріалістів й атеїстів – явних і затято-відвертих безбожників і богоборців. Не кажучи вже про прямих і свідомих сатаністів.
Цей монотеїзм також виключає дуалізм. Тобто погляд на світ як постійну боротьбу двох протилежних і рівнозначних силових сфер. Як, наприклад, сил добра і зла у вченні зороастризму або «інь» та «янь» у даосизмі, які чимало хто обрав своїм світоглядом.
Християнський монотеїзм, крім того, суперечить пантеїстичній доктрині, згідно з якою Господь – це, мовляв, діюча й «розлита» в природі «сила», а Його сутність, начебто, пронизує й заповнює увесь світ. Бог, так би мовити, – частина цього світу. Таким чином, розмивається, нівелюється точка зору, яка розрізняє святе і не святе, праведність і гріх. Якраз те, що так чітко й недвозначно розділяється в Біблії і християнстві. Біблійна позиція викликає принципову незгоду тих, котрі вважають, що пізнання суб’єктивне, об’єктивної і повної істини, нібито, не існує, а все тільки відносно правдиве.
Істинний, тобто – животворчий, оновлюючий і преображуючий все і вся довкола – біблійно-християнський монотеїзм, який «народився згори» та повсякчас надихається і діє «в дусі та в правді» (Ін.3:3,5; 4:23,24), зрештою, суттєво розходиться й конкурує, у т. ч. у погляді на постать і місію Ісуса Христа тощо, і з ісламським монотеїзмом. Котрий, одначе (як, до речі, і сучасний юдаїзм чи віровчення т. зв. «свідків Єгови» або мормонів), «народився за тілом», а не «за духом». А відтак – перебуває «у рабстві із своїми дітьми» (Гал.4:23–29). А надто ісламські фундаменталістські й непримиренно-радикальні форми. Себто, усе це було (й донині є) тим живильним середовищем для багатьох непорозумінь і конфліктів - як у минулому, так і сучасну добу.
З іншого боку, проголошувані у біблійному Божому Законі – і в Старому, а, ще більше, у Новому Завітах – відомі морально-етичні заповіді й настанови не уповні «вписуються», помітно переважаючи т. зв. «загальноприйняті», «середньостатистичні», включаючи «ліберально-гуманістичні» і політкоректні, уявлення про норми поведінки і стосунки у людському суспільстві. А тим паче – засадничо суперечать концептуальним постулатам й політичній практиці тоталітарно-екстремістських, людиноненависницьких ідеологій та режимів. Й усе це також часто-густо породжувало й породжує відповідне ставлення до християнства та його Святого Письма.
А своєрідним каталізатором і посилювачем подібних настроїв, зокрема, стали свого часу поява й поширення і, передусім, в Європі відомих ліворадикальних, соціал-дарвіністських та окультно-расових доктрин і теорій. Це – коли насаджувалося оте «специфічне» – зверхнє, негативно-зневажливе ставлення до християнської віри. А особливо до її старозавітніх витоків. Тих, які трактувалися як, мовляв, один з характерних проявів певної – «неарійської» і, зокрема, прямо пов’язаної із близькосхідно-семітським ареалом, а, відтак, буцімто, «нижчої», «значно менш шляхетної й вартісної» етнокультури, етики і ментальності.
Виразно, при цьому, заперечувалися, оббріхувалися й відкидалися добровільна Хресна смерть і славне Воскресіння Сина Божого та головна мета і сенс служіння в світі Його Христової Церкви. А саме: завдяки цій жертві Ісуса зреалізувати – через щире покаяння і тверду віру, любов та милосердя – Боже прощення гріхів, зцілення і спасіння, євангельське духовне преображення й освячення - як кожної окремої людини, так і цілих людських спільнот як таких. Й у висліді чого в її благословенному й благодатному лоні, врешті-решт, збереться й інтернаціональна «буде отара одна й Один Пастир» (Ін.10:16) – Христос. І цей єдиний Божий народ складатиме у грядущому вселенському Царстві Божому «натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племені, і народів, і язиків» (Об.7:9).
До всього того, напевно, слід також додати, що поширенню й утвердженню у світі євангельських істин, у т. ч. етично-поведінкових стандартів і норм, християнства ніяк не сприяли певні і досить серйозні – моральні й духовні проблеми, збочення і падіння, а також «зламане братерство» (Зах.11:14) – низка прикрих і трагічних поділів і розколів усередині Христової Церкви. Як, загалом, вселенської, так і, приміром, нашої вітчизняної – історичної Київської Церкви. Той самий, що стався на зламі XVI-XVII ст. і котрий, як відомо, був спричинений – передусім і головно – гостро-контраверсійним сприйняттям у суспільному загалі тодішньої Русі-України Берестейської унії 1596 р.
Ота релігійна нетерпимість, войовничий фанатизм і ворожнеча щодо «схизматиків», інославних й іновірців, чужинців, інакодумців та єретиків, котрі – раз по раз – вражали ту чи ту частину вірних та церковних структур. Як на Сході, так і Заході християнської ойкумени. Й це наразі саме ті неґативні, деструктивні якості, прояви і тенденції, за якими незаперечну й більш, ніж сумнівну, «першість» веде нині відома – ультраконсервативно-проімперськи та шовіністсько-ксенофобськи налаштована частина еклезіальних кіл й прибічників РПЦ. У т.ч. і в Україні. Тих самих чинників, які складають більшість креатури і симпатиків відомого ідеологічно-світоглядного фантому т. зв. «Русского мира».
Разом з тим що мусимо нині протиставити всьому оцьому (та подібному іншому) негативу й деструктиву? А ось що: нашу, за образно-влучним висловом Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука), «першість у любові» згідно євангельської етичної формули «прощаємо й просимо прощення»! У тій самій «любові» до всіх, без винятку, людей, навіть – недругів і недоброзичливців, «що вона [є] – союз [сукупність] досконалості» (Кол.3:14).
Одначе чи – скрізь і завжди – маємо та практикуємо отаку «досконалу любов», а надто всі ми – вірні й прихильники відновлення порозуміння і єдності вітчизняної та, в цілому, Вселенської Христової Церкви?
«А чи правду сказав Бог у Своєму Слові? Й узагалі: чому це ми обов’язково й сліпо маємо вірити, приймати та неодмінно виконувати й слідувати всьому тому, що записано в Біблії?»
У цих «запитаннях», а точніше – гучних і настирливих заклинаннях, що рефреном – постійно й повсякчас – лунають чи не скрізь та всюди, впізнається все те ж – провокативно-підступне верещання все того ж – добре знаного оберзлочинця. Це він – «князь світу цього», тобто – «диявол», що «він був душогуб споконвіку» та постійно і повсякчас – злостиво й підступно – «говорить неправду», бо він – «неправдомовець і батько неправді» та «тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити» (Ін.8:44; 10:10; 14:30). Це саме він через свою – наскрізь й чисельно – поширену креатуру підкидає нам ці та подібні до них запитання і сумніви.
Тим більше, що якраз наша доба дуже схожа на той саме, як про нього застерігає нас Святе Письмо, «час, коли – причому, навіть якраз деякі горе-«християни» – здорової [біблійної] науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від [Божої] правди відвернуть та до байок нахиляться» (2Тим.4:3,4). Причому, до «байок» – дуже часто – доволі зловісних і небезпечних. Зокрема, до спроб абсурдного «поєднання» чи «доповнення» («виправлення») Господньої «праведності» – огидним «беззаконням», євангельського «світла» – диявольською «темрявою», Спасителя «Христа» – злочинно-нечестивим «белійяаром» (антихристом), а справжнього «Божого храму» – поганськими «ідолами» (2 Кор.6:14–16).
Приміром, один подібний «вчитель байок» – квазіпатріотичний «дослідник» і впроваджував в Україні т. зв. «арійських стандартів». У т. ч. і в християнство. Так от, удаючи із себе «великого й тонкого знавця» Святого Письма, він – по суті, воскрешаючи і наслідуючи давню й абсурдно-ксенофобську «маркіонську» єресь – наліво й направо вимагає від Христової Церкви «відділити» в ньому «пшеницю від полови» (!) Причому, у цьому зв’язку отой світоглядно-еклектичний «арієзнавець» не тільки пропонує деканонізувати ледь не увесь Старий Завіт, але й наполягає на «вилученні» – вже із Нового Завіту «дуже численних», на його думку, «рабинсько-фарисейських вставок, перекручень і підтасовок». Але чи не найбільше його дратує детально наведений в Біблії – «семітсько-юдейський» (як прямих нащадків прабатька правдивої віри – патріарха Авраама та славнозвісного царя, пророка й псалмоспівця Давида) родовід Божої Матері та Ісуса Христа, який він – тиражуючи «одкровення» інших таких же «фахівців» з етнорасових проблем – категорично відкидає. Як, начебто, «фальшивий» і «недостовірний». Мовляв, вони, Пресвята Діва Марія та Її Божественний Син, як і їхні земляки – апостоли-галілеяни, неодмінно мали бути арійцями. Більше того: усі вони, за його твердженнями, були… українцями (чи, «точніше», праукраїнцями)…
Звичайно, цей «реєстр», коли зміст і благодатна правдивість Слова Божого – повністю чи частково – піддаються сумнівам (чи прямо заперечуються або, навіть, паплюженню і цинічним глузуванням) можна було би продовжити. Одначе для всіх дійсних християн дуже ясно й зрозуміло, що як Старий, так і Новий Завіти Біблії, тобто «все Писання Богом натхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2Тим.2:16,17). Й саме тому, як наголошує Сам Господь, для всіх й кожного з Його вірних «нехай книга цього Закону [Божого] не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі, щоб додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде щастити тобі» (Єг.1:8).
Разом з тим тут виникає правомірне запитання: а що, врешті-решт, чекає на тих «учителів байок» та їх однодумців і послідовників, для яких ця істина жодним чином не є такою?
«Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. А коли хто відніме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя, і від міста святого, що написане в книзі оцій» (Об.22:18,19). Крім того, як пообіцяв Господь патріархові Аврааму, а в його особі й усім та кожному з його нащадків і духовних спадкоємців – адептам і вірянам старо- й новозавітнього Божого народу, агресивно-злобно й безпідставно-брехливо «хто тебе [лихословить і] проклинає, того прокляну» (1М 12:3). Та, власне, і сам «диявол, що зводив їх», врешті-решт, буде «вкинений у озеро огняне та сірчане» і там – разом з усіма тими, хто йому – так чи так – служили й допомагали, – «мучені будуть вони день і ніч на вічні віки» (Об.20:10).
Дуже серйозні застереження й попередження. І якщо все це – свідомий й остаточно-незмінний їх вибір, нехай потім нікого, окрім себе, не картають й не звинувачують, що нічого такого не знали й не чули!
«А чи правду сказав Бог?» Так, у Його Слові – Біблії абсолютно все – істина і правда! Повна, свята і незаперечна.
Лев Овштейн, християнський публіцист (Київ)