“Щоб були всі одно”
Поява і буття всього сущого у цьому світі мають свій сенс і призначення, окреслені йому Творцем. Причому, ще до початку віків. Це стосується як предметів і явищ неживої й живої матерії і природи, так і вінця усього створіння – людини. Як кожної окремої особистості, так і всіх й усіляких людських груп, спільнот і структур. Й, зокрема, національно-державних, етнокультурних й реліґійно-конфесійних. При цьому тільки й виключно ґомо сапієнс – будь-то окремий людський індивідуум як такий, або ж цілі людські колективи, спільноти чи орґанізації – мають суверенну волю і право вибору. А тому, пізнавши і прояснивши для себе те, в ім’я чого Бог привів їх у цей світ, можуть погодитися й виконати відповідну свою місію і роль. Або ж навпаки – відкинути й обрати зовсім інший шлях. Одначе ніяк Господом не передбачений й, природно, не благословенний. З усіма наслідками, що звідси випливають.
Як відомо, українські етнічні терени («від Сяну до Дону» та «від Прип’яті й Десни та аж по гирло Дунаю і Кубань») посідають унікальне ґеостратегічне й культурно-цивілізаційне місце на мапі планети – на ключовому перехресті Європи з Євразією та середземноморсько-близькосхідним, а також кавказько-каспійським реґіонами. Й саме тут, в Україні, зустрілися й перетнулися різні реліґії та їхні окремі деномінації. Але перш і більш за все – практично усі основні обрядово-догматичні та етнокультурні церковні традиції і духовні практики, що історично сформувалися в містичному Тілі Христовому. Як на Сході, так і Заході. А на їхніх взаємостосунках і взаємовпливах – не завше легких, однозначних і мирних – й творилася (і твориться ще донині!) вся багатобарвна мозаїка духовного обличчя сучасної поліконфесійної християнської України.
Жодним чином не маючи на меті заперечити чи принизити значення будь-якої церковно-літурґійної спільноти, традиції й деномінації в українській історії та культурі, водночас маємо зауважити наступне. Поряд з іншими, у цьому різнобарв’ї і багатоманітності, вочевидь, особливе місце і роль належить двом головним й прямим історичним спадкоємцям Київської Церкви, започаткованої св.-Володимировим хрещенням Русі-України 988 р. (і коли Вселенська Христова Церква ще зберігала свою єдність). А саме – українському Православ’ю й Греко-Католицизму.
Враховуючи усе зазначене, зорієнтовані й налаштовані на взаємодію і співпрацю із Господнім Святим Духом інтуїція та елементарна лоґіка християнина і патріота підказують, що Україні, її народові та вітчизняному, або інакше – «київському християнству» Божим Провидінням передбачені й визначені особливі та вельми значущі й відповідальні завдання, місія і функції. Ті, що “записані” в Його величному Плані спасіння та духовного й морально-етичного відродження, преображення і освячення людства. Причому, відповідну термінологію та образи Старого Завіту будемо розглядати й розуміти, насамперед і якраз, у їх новозавітньому трактуванні і значенні.
Особливо, беручи до уваги те, що, згідно Господньої волі і задуму, неодмінно має бути, врешті-решт, “в дусі та в правді” (Ів.4:23) відновлене всесвітнє християнське спілкування і єднання. Так, “щоб були всі одно” у взаємній братній любові та “вірі єванґельській”, а надто задля того, “щоб увірував світ” у Сина Божого (Ів.17:21; Фил.1:27). «Увірував» та таким чином спасся. Й у чому – поміж інших українських Церков і церковних спільнот – вбачається чимале й особливе екуменічне призначення УГКЦ. Себто, тієї Церкви, яка, як відомо, Господнім Промислом покликана (а разом із нею – уся соборна громада Божого люду в Україні загалом) органічно поєднувати, синтезувати й гармонізувати реліґійно-історичний досвід, духовну практику і кращі (включаючи сучасні) традиції східного та західного – причому, як римо-католицизму, так і протестантизму – християнства.
Отже, екуменічна перспектива світового християнства – це недвозначно і багаторазово означені в Святому Письмі Божа воля і проґрама дій для всіх правдивих Христових послідовників. А надто вони актуальні для християн України. Причому, якщо уважно проаналізувати відповідні біблійні пророцтва (як, скажімо, Єз.16:61; Єр.3:18), то cлідує висновок, що головна ініціятива та домінуючий вектор екуменічних процесів у світі загалом, а тим паче – в Україні, пролягають у стратегічному напрямку із “Заходу” на “Схід”. Й усі події останнього часу цілковито і повністю підтверджують це передбачення Слова Божого.
У цьому контексті ясно й чітко бачиться те вельми значне духовно-екуменічне служіння і відповідальність, які лягають на плечі різних українських Церков і конфесій. По-перше, в єванґелізації та наверненні до Христа людей невіруючих, а також єванґелізації й катехизації суто номінальних (т. зв. ”різдвяно-пасхальних”) вітчизняних “християн”. Іншими словами, їхнє практичне і реальне (але суто добровільно-свідоме!) воцерковлення до складу тієї чи іншої – обраної ними – християнської спільноти і конкретної парафіяльної громади.
А, по-друге, зрозуміла важлива місія і роль в Україні, передусім, католицьких спільнот - як РКЦ, а надто УГКЦ. Й, зокрема, щодо відновлення справді тісних «родинних» стосунків зі «старшими від тебе» – Православними, а також і «меншими від тебе» – протестантськими (головним чином, євангельських християн) Церквами-“сестрами”, котрих Господь пообіцяв, що “дам тобі їх за дочок, але не з твого заповіту” (Єз.16:61). А в перспективі – всі “разом” українські християни, як свого часу і провістив на Дніпрових крутосхилах Першоапостол св. Андрій, в усьому оточуючому світі потужно “звістять Мою славу вони між народами!” (Єр.3:18; Іс.66:19). У т. ч. по каналах спілкування і зв’язків з мільйонами наших земляків і співвітчизників, котрих тяжка доля й інші непрості життєві обставини “розпорошили поміж народами” (Йоіл 4:2).
Включаючи й тих близько 300 тис. наших колишніх сусідів і співгромадян, що замешкали в близькосхідному Обітованому краї. Тобто, саме там, де, по досягненні есхатолоґічної повноти“того часу”, в Святому Божому місті – “Єрусалимі” постане реальний зримий земний “Господній престол” Царя царів і Праведного Судді (Єр.3:17). І, як урочисто проголошується у спільному для всіх християн Символі Віри, відтоді й надалі Вселенському Божому “Царству Його вже не буде кінця”.
Одначе ще перед тим, як, згідно біблійних пророцтв, туди прийде Господь Ісус Христос й поставить Свої ноги на біляєрусалимській Оливній горі, Він поставить їх на горах Київських. А прийде Він у нашу країну у вигляді суперґрандіозного “дощу пізнього” – “злиття” Духа Свого “на кожне тіло”. Й саме в нашому українському, за новозавітньою географією, “північному краї”(Зах.6:8; Йоіл 2:23,3:1). Й, відтак, це спричинить найвеличніше і наймасштабніше – таке, що пошириться практично на увесь світ, у т. ч. і, власне, Святу Землю й інші країни і народи Близького Сходу (Зах.12:10-14; Іс.19:19-25), – єванґельсько-екуменічне духовне пробудження та навернення, оновлення і єднання. Це, напевно, будуть такі явища і процеси, яких ще ніколи не знала й не бачила історія людства!
Разом з тим слід наголосити, що екуменічні потуги й традиції не були чужі й українському Православ’ю. Насамперед, ще впродовж кількох століть після “зламу братерства” (Зах.11:14) – драматичного розриву 1054 р. Русь-Україна фактично перебувала немов би “поза”, “над” церковними розколами й міжконфесійними чварами і протистояннями. Зберігаючи, при цьому, дивовижні (принаймні, як для тієї історичної доби) відкритість і спілкування з християнськими Сходом і Заходом, віро- та етнотолерантність.
Наприклад, її церковні владики брали активну участь і підтримували ухвали й дух обох об’єднавчих – Ліонського (1274 р.) та Флорентійського (1439 р.) Соборів світового християнства. А на її теренах нерідко знаходили безпечний притулок ті люди, які – як “єретики” чи іновірці – зазнавали гонінь та переслідувань в інших країнах. У цьому ж контексті цікаво також відзначити, що, приміром, в ХІ-ХІІ ст. було укладено близько 60 династичних шлюбів руських князів з європейськими католиками і лише 13 – з членами візантійського імператорського дому.
Варто також пригадати деякі аспекти церковного служіння великого Митрополита і патріота України (й, до речі, молдовського походження) – свт. Петра Могили в ті – неспокійно-тривожні, конфліктоґенні для нашої Батьківщини 30-40-і рр. ХVІІ ст. Так от, цей – воістину європейського рівня і масштабу – єрарх-реформатор, інтелектуал і культурно-освітній діяч й водночас – ревний оборонець Православ’я мріяв і змагав до відновлення єдности вітчизняної Церкви і суспільства. Або, як тоді казали, – “примирення Русі з Руссю”. Тієї єдности, котра, як відомо, була, зрештою, втрачена внаслідок укладання Берестейської унії 1596 р., що, як відомо, жорстко – в адміністративному та теолоґічно-доґматичному аспектах – підпорядкувала Київську Церкву Римському Апостольському престолові при одночасному зриві практично всіх стосунків з православним Сходом.
У цьому контексті він, окрім іншого, заініціював й активно – разом із своїм тодішнім греко-католицьким «візаві» – пропагував та прагнув зреалізувати проект створення єдиного, самостійного – складеного із православних та уніатів (України і Білорусі) Київського Патріярхату. З одночасним «подвійним» сопричастям як зі Сходом, так і Заходом тогочасної християнської ойкумени. Себто, у такий спосіб, за суттю і змістом, планувалося не лише виправити оті – згадані вище істотні помилки й недоліки «Берестейського поєднання», а також започаткувати справжній, практичний процес відновлення – згідно Христових заповідей та церковних канонів – єдности світового християнства.
З великим сумом доводиться констатувати, що до цих мудрих, доленосних для українського народу та вітчизняної й Вселенської Церкви спільних пропозицій обох українських (“руських”) Митрополитів – православного й унійного тоді не побажали дослухатися й підтримати чимало сучасників. Як в Україні, так і Римській курії й оточенні Константинопольського Патріярха, а тим паче – Москві.
Й за це наша Батьківщина, зрештою, заплатила відомими – такими, що спалахували не без провокативного втручання ззовні, – тяжкими й жорстокими міжконфесійними і міжетнічними, соціяльно-становими й політичними та іншими подібними братовбивствами, а також жахливими іншими терпіннями, траґедіями і лихоліттями. У т. ч. не тільки для греко-католиків, а й, власне, для самого українського Православ’я. Бо чимало його вірних, у т.ч. в елітно-провідній, священичій й козацькій верствах суспільства, свого часу, на превеликий жаль, звабилися наївно-ілюзорними сподіваннями щодо ефемерної “підтримки й допомоги” з боку “одновірної” Москви та її “білого царя”.
Проте вся подальша українська історія яскраво й наочно засвідчила абсолютну безпідставність та марність усіх тих – на кшталт сумнозвісних “переяславських” (1654 р.) тощо – надій і розрахунків: “Горе синам неслухняним, говорить Господь, що чинять наради, які не від Мене, і складають умови, – та без духу Мого, щоб додати гріх на гріх”. Але неодмінно "вони посоромлені будуть усі за народ, що не буде корисний для них, що не буде на поміч і не на пожиток" та “стане вам соромом захист отой” самодержський, “а ховання в тіні” хижого імпершовіністського нео-"єгипетського" сусіди – "краю утиску та переслідування, звідки [походять люті] левиця та лев, гадюка й огнистий летючий дракон", - “за ганьбу” (Іс.30:1-7)…
Той екуменічний процес (включаючи, зрозуміло, і його богословсько-діялоґічну складову), про який йшлося вище, лоґічно має охопити всі вітчизняні Церкви і конфесії. Традиційні і “не дуже” традиційні. Причому, не тільки церковні “верхи” – єпископів, священнослужителів і теолоґів. А й, насамперед, найширші маси “пересічних” вірян – членів містичного Тіла Христового в Україні.
У його перебігу мається на увазі досягнення певної мети. Тобто, такої реальної ситуації, коли з усіх правдивих Христових учнів і послідовників – Його “братів менших” в Україні (а, згодом, і в усьому світі) з різних Його “кошар” – конфесій і юрисдикцій дійсно “буде отара одна й Один Пастир!” (Ів.10:16). Безумовно, зазначене – це ніякий не “прозелітизм” чи примусова доґматична й обрядово-літурґійна уніфікація та механічне орґанізаційно-структурне злиття різноконфесійих Церков і церковних спільнот. Просто всі існуючі (одначе – другорядні за своєю суттю!) деномінаційні відмінності й розбіжності мають, при цьому, відійти на задній план.
Зрозуміло, що неодмінно мають бути, передусім, подолані алоґічні, прикрі і безглузді схизми й поділи в українському Православ’ї. Й для цього, вважаємо, вельми важливе значення має – поміж іншого – відіграти, зокрема, відома «києвоцентрична теологія». А також – як на лоґічне продовження цього процесу – на уважний й усебічний розгляд, як видається, заслуговує запропонований Синодом УГКЦ, за суттю і змістом, «модернізований», тобто – з урахуванням реалій сучасної доби – оновлений й доповнений план Митрополита Петра Могили по відновленню єдиної й канонічно-автокефальної Української Помісної Церкви.
Себто, соборної еклезіяльної, закоріненої у східній (києво-візантійській) християнській традиції, спільноти, причому з одночасним – як «внутрішнім» (усіх, одна з одною, її складових частин), так і «зовнішнім» (і, щонайперше, з Царгородом, Загорськом та Ватиканом), – сопричастям. А також з неодмінним збереженням усіма – як православними, так і греко-католицькими її учасниками, – своєї самобутності і специфіки.
Дуже ймовірно, що одночасно й паралельно виникатимуть та реалізовуватимуться, в т.ч. як неформальні – «соборноправні» ініціятиви “знизу”, й інші “поєднальні” проекти. Включаючи й такі, що на рівні, приміром, реальних щоденних спільних справ (як-то: молитовного, соціяльно-благодійного, психолоґічно-реабілітаційного та інших служінь, захисту суспільної моралі, духовности й культури, особливо серед підлітків і молоді, тощо) заторкуватимуть усіх християн України. Як східних, так і західних (включаючи різні євангельські Церкви, церковні громади і союзи) традицій й деномінацій.
І, у підсумку, довкіл такої потужної об’єднаної Київської Церкви, як і інших вітчизняних екуменічних центрів та практичних ініціятив, затим, напевно, має згуртуватися, сконсолідуватися вся, назагал, поліконфесійна християнська спільнота українського – щодо Господнього Єрусалима та цілого близькосхідного реґіону – “північного краю”. Тобто, “тими днями” – до того розділені частини (“доми”) Божого народу в Україні вже спільно, причому, як своєрідний духовний аванґард “народів усіх”, вони“підуть і разом прибудуть” до обіцяної й «даної» Господом їх «батькам на спадок» Святої Землі «Господнього престолу» – Його Царства Божого (Єр.3:17,18).
Й це, тим паче, бачиться природним і закономірним, адже правдиві – духовно “народжені згори” (Ів.3:3,7) практикуючі християни будь-якої традиції і обряду становлять “одне тіло, один дух”. Бо у всіх у них “один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх” (Еф.4:4-6).
Екуменізм у дії – це, зокрема, означає, що оті, згадані вище, реліґійні, міжетнічні й громадянські війни та конфронтації, а також взаємні упередження й ворожнеча, ненависть і підозри (котрі, до речі, й донині активно сіються, приміром, адептами і прибічниками радикального “слов’янофільства” – будь-то проімперсько-чорносотенного, червоно-комуністичного чи войовничо-неоязичницького штибу тощо) справді і назавжди залишені в минулому. Тому прикрому й траґічному минулому, за яке, зі свого боку, архиєреї Західної (Римської й Польської) і Східної (Української) Католицьких Церков щиросердно покаялися й принесли свої вибачення. У т. ч. перед світовим Православ’ям загалом та українським, зокрема.
Тепер, мабуть, черга реально захотіти побачити цю руку, простягнуту для взаємопрощення і примирення, та відповісти взаємністю й православним “візаві”. Як в Україні, так і, особливо, – в патріаршій Москві, де нині, як відомо, дуже вже активно переймаються химерною – великодержавно-імперською, за суттю, доктриною відтворення т. зв. «Русского мира», а надто його накиданням та ствердженням в Україні. Тобто тим, до яких також звернений біблійний заклик до щиросердної сповіді в помилках і переступах: “пізнай же провину свою, бо ти проти Господа, Бога свого повстала” (Єр.3:12,13).
Так, нині не на часі виставляння взаємних рахунків і претензій як за заподіяні в минулому одне одному жорстоко-криваві кривди та інші тяжкі образи і несправедливості, так і порівняно недавні й теперішні незгоди та непорозуміння. Нині, радше, молитовний “час ридати” (Екл.3:4) – себто, платити по рахунках всесуспільного, всенародного покаяння й покути переступів і провин. Включаючи добу безбожницько-тоталітарного режиму та сьогодення. Й Господь справді хоче, врешті-решт, почути “голос на лисих горах, плач благальний синів” нашого краю. Починаючи з кожного із нас особисто, позаяк “вони бо скривдили дорогу свою, забули про Господа, Бога свого” (Єр.3:21).
Не викликає жодного сумніву, що у сучасному світі все масштабніше й щільніше ота зловісна апокаліптична “темрява землю вкриває, а морок – народи” (Іс.60:2). Разом з тим, коли деінде значно вже «збільшився гріх, там зарясніла [незбагненна Божа] благодать» (Рим.5:20).
А тому наразі реально постає прекрасна й світла та дуже благословенна й благодатна перспектива для України, де вже знову «сяє Господь над тобою і слава Його над тобою з’являється!» (Іс.60:2). Це – коли, нарешті, Господь, відповідаючи на наполегливі й цілеспрямовані молитви Його вірних, суттєво й докорінно все змінить у нашій країні. Тобто, згідно біблійних пророцтв, милосердний Творець пошле – в силі і владі Святого Духа – в український “цей Край” Свого великого й шанованого в його народі славного переможця нечестиво-поганських сил – “пророка Іллю”. “І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків”, а беззаконних “і неслухняних – до мудрості праведних, щоб готових людей спорядити для Господа” (Мал.4:5,6; Лк.1:17).
Й такі людські та суспільно-громадські – в дусі Божих заповідей братерської любови, взаємопрощення й милосердя взаємостосунки здатні творити справжні дива. А передусім – кардинально змінюючи душі й серця людей, звільняючи їх від демонсько-диявольських тенет і пут. Навіть, здавалося б, у найбільш запеклих і затятих грішників та злочинців, мафіозних оліґархів, казнокрадів і корупціонерів! Та, як результат, – знайти, підняти і згуртувати в єдину духовну й суспільно-політичну спільноту та демократично привести до влади в Україні справді богобійних та відповідально-чесних і порядних політиків й фахівців-патріотів. Навіть у тих східних і південних реґіонах нашої держави, з яких (а надто Донбасу) походять головні «витоки» більшості нинішніх – «біло-блакитних» владоможців України. І які, відповідно, дотепер ще, здебільшого, суспільно та ментально-психологічно дезорієнтовані – й, зокрема, в ракурсі отого, згадуваного вище, національного “сорому та ганьби” (Іс.30:5)…
Іншими словами, саме нині для України настає і, навіть, вже “настав час, щоб царством оволодвли святі”. Тобто – діти Христового Божого народу справді стали “головою, а не хвостом” та “верхом, а не долом” (Дан.7:22; 5М 28:13). Одначе такі зміни можливі лише за умови досягнення соборності та єднання усіх основних гілок Церкви Христової в Україні! Й, при цьому, щоб жодна з них, скажімо, у неймовірно-гордовитому запалі фарисейськи-самоправедної самозакоханості й самозамилування зневажливо не вивищувалася над іншими абощо…
І у висліді таких вражаючих змін – духовно і морально, культурно-цивілізаційно й соціяльно-економічно відроджена та преображена Україна стане за взірець для наслідування не тільки для “секулярно-ліберальної” Європи та пострадянських обширів. А й цілого світу. Вона буде тоді на повні груди, вільно й благодатно дихати, за образним висловом бл. Папи Івана Павла ІІ, обома своїми християнськими “легенями” – східною і західною.
Й тоді, як каже через Святе Письмо Господь, успішно долаючи шалений – “армагеддонський” (Об.16.16) опір світових сил зла й темряви, “неодмінно з’єднаю” Я Свій Божий народ, “об’єднаю їх воєдино”. Й унаслідок цього надзвичайно Тіло Христове “розмножиться та розплодиться на землі за тих днів” і вельми гучно “зашумлять вони від багатолюдства. Перед ними піде стіноруйнівник; вони зруйнують перешкоди, увійдуть через ворота і вийдуть ними; і цар їхній піде перед ними, а на чолі їх – Господь” (Мих.2:12,13; Єр.3:16).
Так, скоро грядуть в Україну “ті”, благословенні Богом, “дні”. Дні, у які надихаючий на виконання Господньої правди й волі приклад “помаранчевого” Майдану, на якому впродовж незабутніх 17 днів листопада-грудня 2004 р. вельми сильно й благодатно вже діяв Дух Божий “на кожне тіло” (Йоіл 3:1), буде правомірно продовжено й розвинуто. І в нашій столиці – славному й святому слов’янському Єрусалимі – золотоверхому Києві “ради Ймення Господнього”, “щоб вклонятись Цареві, Господу Саваоту” (Єр.3:17; Зах.14:16,!7), знову збиратиметься одно-, дво-, чи, навіть, кількамільйонне велелюддя.
Православні і греко-католики, римо-католики та протестанти, етнічні українці й неукраїнці. Включаючи колишніх безбожників і окультистів, язичників та іновірців. З усієї України та з-за кордону. В т.ч. й вихідців з лона різних квазіхристиянських культів і сект, а також інших монотеїстичних релігій. Тобто, тих – подібних до більшості старозавітнього народу Божого – “деяких з галузок”, що свого часу “відломились невірством” від Господнього, «із насіння Авраамового», досконалого “святого кореня”. Але, тим не менше, “має Бог силу їх знов прищепити” до довершеної “повноти їхньої” на цьому життєдайному й спасаючому “корені” (Рим.11:1,12-24) – правдивої біблійно-євангельської віри в Свого Однородженого Сина.
Й усі ці люди в єдиному дусі зійдуться тут, щоб прославити і подякувати Спасителю Христу. Та у щирому покаянно-молитовному заступництві і клопотанні перед Богом – “ось прийшли ми до Тебе, бо Ти Господь, Бог наш” (Єр.3:22), просити за сьогодення й майбутнє України та увесь рід людський.
І ці ґрандіозні Всеукраїнські й міжнародні Служби Божі просто неба – перед та довкіл Собору Св.Софії, що транслюватимуться на увесь світ, очолюватимуть і правитимуть єрархи й церковнослужителі різних вітчизняних та зарубіжних конфесій. Ті священики і душпастирі, котрих Господь перед тим обов’язково ретельно випробує й “перечистить, як золото й срібло”, щоб бути їм “згідно з серцем” Його та “пасти” народ Божий “умінням та розумом”. А безкровну “жертву” – Пресвятої Євхаристії та хвали і поклоніння завжди їм “приносити в правді” (Мал.3:3; Єр.3:15).
Й поміж них та їхньої пастви не буде вже більше “перших” і “других”, “більших” й “менших”, “своїх” та “чужих”, “ортодоксально-канонічних” і “розкольно-єретичних”. А у взаємній братній любові “будуть усі” – “Христові” й “одно”! (Ів.17:21; 1Кор.3:23).
Автор: Лев Овштейн, християнський публіцист (Київ)