Незважаючи на те, що християнин достатньо обізнаний з християнським вченням, що ходить до Церкви і у деякій мірі вірний заповідям та приписам Церкви, все ж він може залишатися на поверхні або навіть осторонь християнства. Він це чинить без повного переконання, без захоплення. Він немов несе тягар, з якого скоріше чи пізніше хотів би звільнитися. Для таких людей релігія є нудною, нецікавою, а навіть і прикрою.
Щоб християнська віра стала причиною радості, світлом розуму та підставою справжнього, щасливого буття, треба увійти в середину Христової Благовісті. Вона нам скаже, що вихідним пунктом та рушійною силою християнського життя - є пройнятись основною правдою нашої віри. А цією дійсністю є те, що Бог любить кожного з нас, любить мене особисто. З поля цієї любові ми ніколи не зникаємо. Навіть коли ми про Бога забуваємо, коли грішимо, коли плечима до Нього обертаємось, "коли ми не віруємо, Він зостається вірним, бо сам себе зректися не може" (2Тим.2,13). Якщо для людей ми є не важливі, то для Бога ми дуже важливі.Він нас любить такими, які ми є, з нашими хибами, слабостями та гріхами, кажучи нам:"Дай мені твоє серце, люби мене так, як ти є". Він прощає нам все. Таке глибоке та палке свідчення Господньої любові розбуджує у нас бажання любити Бога, даючи Йому нашу відповідь. А відповідь ця така: вбачати в усьому Божу волю, приймати її з відданістю та щирим люблячим серцем, знаючи, що Бог не хоче нічого іншого, як тільки нашого блага. Коли ми любитимемо Бога, то все, що ми чинитимемо, буде мати зміст. "Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, - покликаним за Його постановою, усе співдіє на добро" (Рим.8, 28). Ми тоді не губитимемось у згадках про минуле та у планах про майбутнє, а зосередимо всю нашу увагу на теперішньому.
Тоді ми будемо бажати служити Богові, бо Він охоплює наше життя, сколихує нашу душу, захоплює наше серце. Тут ми віднайдемо зміст нашого буття. Тоді ми не потребуватимемо жодного закону, жодного обов'язку, ніякої нагороди, не боятимемось ніякої кари. Навіть найбільші зусилля будуть для нас радістю, бо вони з любові до Бога.
Найвищі ідеали Євангелії стануть нам дороговказами. Любов до ближнього, примирення з ним, служіння Йому, посвята для батьківщини, для спільного добра стануть самозрозумілими. Ми знатимемо, що всупереч нашому прагненню та нашій добрій волі, ми не є досконалими. Що багато нам ще бракує та ще більше нам не щастить. Ми знаємо, однак, що Бог живе у нас, Божий Дух нас веде, і тому ми будемо спокійні, радісні та певні. Бог не вимагає, щоб ми ставали досконалими та святими. Він насамперед нас любить, і ми через те стаємо добрими. Божа любов, якщо людина її не відкидає, перемінює серце людини.
о. Іван Ортинський "Наша віра"