Цього року, як відомо, минає 30 років Чорнобильської трагедії. І нині, мабуть, вже мало хто пам’ятає, що той – дуже гучний і тривожний передзвін «дзвонів Чорнобиля» припав якраз на той самий день, коли – згідно східного церковного календаря – була Лазарева субота, напередодні великого християнського свята Входу Господнього в Єрусалим.
Й тут, напевно, нам доведеться пригадати, що те велике й дивовижне чудо, яке здійснив Ісус у суботу, напередодні Свого урочистого входу в Єрусалим, – воскресіння померлого близького й улюбленого Свого друга Лазаря, котрий вже чотири дні, як знаходився у гробі, Святе Євангеліє описує так.
Коли "відвалили камінь від печери, де лежав померлий [Лазар]", Ісус "звів очі до неба" і звернувся до Бога-Отця з хвалебною молитвою, після чого "Він голосно промовив: "Лазарю! Вийди геть". І вийшов померлий, оповитий по руках і ногах поховальними пеленами, і обличчя його обв'язане хусткою. Ісус говорить їм: розв'яжіть його, нехай іде" (Ін.11:41-44).
Над українським Поліссям – і саме в ніч у Лазареву суботу, 26 квітня 1986 р., яка, до того ж, тогоріч збіглася з початком (першим днем) старозавітньої Пасхи (святом виходу вибраного народу з єгипетської неволі), – апокаліптичний "третій ангел затрубив, і впала з неба велика зірка, що палала подібно до світильника, і впала на третю частину рік і джерела вод. Ім'я цієї зірки – "полин"; і третя частина вод стала, як полин, і багато з людей померло від вод, тому що вони стали гіркі" (Одкр.8:10,11).
У такий – символічний, образно-алегоричний спосіб, причому ще приблизно за 19 століть до цієї події, Слово Боже пророче сповістило й попередило людство про майбутню – світового рівня й масштабів техногенну та екологічну аварію – Чорнобильську катастрофу. Ту, яка дуже голосно й нагально поставила на світовий порядок денний різке загострення різноманітних екологічних проблем. І, щонайперше, гранично чітко окреслила всі ті згубні, нищівні небезпеки розвитку й нічим не обмеженого – як слід не продуманого й неконтрольованого поширення та застосування атомної енергетики. Та, загалом, різних інших новітніх технологій. Й, насамперед, щодо природного довкілля та людського здоров'я, безпеки і благополуччя.
Й у цьому сенсі нам тут, вочевидь, варто також пригадати і те, що премудрий і всемилостивий Творець усього сущого – видимого і невидимого, звертаючись через Святе Письмо, передусім, до Свого старозавітнього вибраного народу й даючи тогочасним людям, зокрема, деякі конкретні й елементарні – практичні екогігієнічні настанови, звертає і нашу увагу та наголошує на тому, "що Господь Бог твій ходить серед стану твого, щоб визволяти тебе і віддавати ворогів твоїх у руки твої, а тому стан твій повинен бути [чистий і] святий, щоб Він не побачив у тебе чого соромітського [й негожого] і не відступив від тебе" (Втор.23:10-14).
І чи, приміром, якраз вельми грубим, безвідповідальним і, по суті, (скажемо прямо) антипатріотичним та примітивно-нецивілізованим нехтуванням цієї Божої вимоги щодо середовища нашого замешкання (причому, в різних її аспектах – духовних, душевних і матеріальних) можна – принаймні, почасти – пояснити той факт, що Господь допустив щодо нашої молодої держави цю – таку несподівану і досить небезпечну й трагічну годину випробувань та великих потрясінь? Тобто, щоби нині, "в [ці] останні роки" і "в останні дні" всесвітньої Історії спасіння, (поміж іншого) із підступними "злими намірами" – ось «піднімуся я на [сусідню] землю необгороджену, піду на [її мешканців] безтурботних, які живуть недбало, – усі вони живуть без [захисних] стін, і немає у них ні запорів, ні дверей», «щоб учинити грабіж і назбирати здобичі», «щоб захопити велику здобич», до нас, до народу, «який живе на вершині [перехресті, посередині] землі» і де знаходяться знамениті Господні святині й місця ("на висоті") поклоніння Богові («гори Ізраїлеві»), "від крайньої півночі" – з колишньої метрополії вдерся лютий імперський ворог "у повному озброєнні, велике полчище" (Єз.38:4,6,8,10-13,16)...
* * *
Ця трагічна дата – 26 квітня 1986 р. припала на 333-й рік з тієї, дуже сумної і драматичної, події вітчизняної історії, коли – в перебігу (і як по-своєму логічний, закономірний результат) тодішньої жорстоко-кривавої, спустошливої релігійної і суспільно-станової війни (Хмельниччини) була – і якраз на 666-му (!!!) році по св.-Володимировому хрещенні Київської Русі 988 р. – скликана приснопам'ятна "Переяславська (з)рада".
Проте, як про подібне каже Господь, цим самим "синами непокірними і бунтівливими" був "укладений союз, але не за духом Моїм" і ніяк "не спитавши вуст Моїх", а іще – "щоб додавати гріх до гріха". Й то була та угода, яка, доповнена деякими схожими (наступними) кроками їх послідовників з (ілюзорною, наївною) надією "підкріпити себе силою" правителів сусідньої імперії "й укріпитися під тінню" її, врешті-решт, круто розвернули стратегічний – єврохристиянський цивілізаційно-історичний напрям розвитку України. Тобто, в бік московсько-імперського її поневолення та культурно-цивілізаційного й духовного занепаду, знекровлення і переродження, брутального шовіністського нищення з боку верховодів цієї неоєгипетської і неовавилонської "країни гноблення й утисків, звідки виходять [хижі] ревучі левиці і леви, аспиди й огнистий летючий дракон". І тому за це "всі вони будуть посоромлені", покрившись "нечестям", а вічним їх уділом стане "горе" та "стид і сором", – і все "через люд, який некорисний для них; не буде від нього ні допомоги, ні користи" (Іс.30:1-6).
Й цілком зрозумілим є те, що вельми й вельми високу і неймовірно тяжку й трагічну ціну довелося заплатити (і нині, схоже, ще не край тим терпінням і стражданням!) українському народові за цю – дуже безвідповідальну і, по суті, самовбивчу – ментально-психологічну, політичну й ідеологічно-світоглядну (включаючи і церковно-релігійну) "прив'язку" до імперсько-шовіністського "старшого брата" та його євразійства. Ту саму "прив'язку", розвоєві якої – поряд з іншим – немало посприяв і драматичний розкол Київської Церкви на зламі ХVI-XVII cт. та те гостре конфесійно-громадянське протистояння ("Русь нищить Русь"), котре спалахнуло на його тлі і, зрештою, вибухнуло потужно-масштабною пожежею Хмельниччини.
І далеко не секрет, що, власне, і сама ця Хмельниччина, і деякі більш пізні війни, повстання та інші внутрішні й зовнішні збройні конфлікти на теренах України ХVII-XVIII і першої половини ХХ ст. нерідко супроводжувалися запеклими й масовими – проте явно деструктивно-руйнівними й всуціль безглуздими і згубними – зіткненнями і розправами. У т. ч. на соціально-майновому та політичному, міжконфесійному і міжнаціональному ґрунті.
І на все це до люду нашого краю ось що «сказав Господь: що ти зробив? Голос крови брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і мандрівником на [цій] землі» (Бут.4:10-12). Й далі про таку - "Каїнову" поставу (та дещо інше) так наголошує Господь, "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).
Й попри все зазначене, можемо однозначно стверджувати, що тоді, 26 квітня 1986 р., милостивий і преблагий Господь – досить чітко й зрозуміло – означив Свою святу волю і задум і, зокрема, щодо подальшої долі України та її Божого народу. В т. ч. обох еклезіальних (східної традиції) його частин – головних нащадків і спадкоємців історичної Київської Церкви. Котрі тоді – подібно до померлого Лазаря у гробі – перебували у стані рабського поневолення (по руках і ногах оповиті "поховальними пеленами" та "хусткою" на власному національно-культурному і духовному обличчі). Себто, в складі (в спільному "гробі") Московської комуно-совдепівської "імперії зла й беззаконня" та її, по суті, одержавленої РПЦ. "Суперканонічно" відновленої у 1943 р. за наказом кривавого супертирана Сталіна та за участю відомства, очолюваного оберкатом і сексманьяком Берієй. Та всуціль ручної та слухняної правлячій – запекло-атеїстичній тоталітарній диктатурі та її репресивно-каральним органам.
А нині – вщерть заідеологізованої «русским миром» – вірної і запопадливої служниці авторитарно-реваншистського путінського режиму (ФСБ і Ко), а надто що стосується політики її верхівки стосовно України. І як досить вичерпно характеризує Господь подібного духовного горе-«пастиря», що ось постане «на цій землі», то він та схожі на нього «священики» зовсім «ухилилися з [правдивого] путі» і «для багатьох послужили спокусою у [Божому] законі». І такий «душпастирський» загал «про загиблих не турбується і загублених не буде шукати і хворих не буде лікувати, здорових не буде годувати, а м’ясо повнотілих буде їсти і копита їх відірве» (Зах.11:16; Мал.2:7,8).
Й тому, як каже нам з цього приводу текст Святого Письма, "і почув я інший голос з неба, який говорив: вийди з неї [геть]" – могильної неовавилонської "великої блудниці" (євразійсько-шовіністської імперії "ІІІ Риму"), улюблений "народе Мій, щоб [більше] не брати вам участі у [тяжких переступах і] гріхах її та не зазнати покарань її; бо гріхи її дійшли до неба, і Бог пригадав [усі ці] неправди її" (Одкр.18:2,4,5). Й, при цьому, добре запам'ятай, що ця «жінка» ("велика блудниця") «сиділа на звірі червоному, сповненому імен богохульних» – самому дияволові, і "вона тримала золоту чашу в руці своїй, наповнену мерзотами і нечистотами блудодійства її", і що ця "жінка упоєна була [великою] кров'ю святих і кров'ю свідків Ісусових", а також "і всіх [інших] убитих на землі" (Одкр.17:2-6; 18:24).
Наразі, як відзначалося вище, Україна переживає дуже непростий і нелегкий етап у своєму важкому протистоянні, у т. ч. і збройному, «гібридній» агресії вельми «гідного» наступника отієї московсько-шовіністської «великої блудниці». Й особливо на її початках чимала кількість наших співвітчизників щиросердно сподівалися й вірили, що держави «демократичного й дружнього» Заходу (включаючи і Ватикан) неодмінно нададуть нашій країні – жертві цього зухвалого вторгнення всю необхідну й суттєву їй в цьому допомогу й підтримку. Одначе, як ясно й численно досвідчуємо, далеко не все, не завше й не у всьому тут, на жаль, відбувається вповні і саме так, як би нам того хотілося.
Тим паче, що і чинна – вже постмайданівська влада в Україні теж, м’яко кажучи, ніяк не поспішає, а де в чому, по суті, всіляко гальмує, а то й просто блокує (і навіть попри тиск країн того ж Заходу) проведення таких необхідних і вельми нагальних – системних суспільно-політичних та економічних реформ. Чи просто їх - цинічно й безсоромно - лише імітує. А особливо що стосується, зокрема, рішучої та послідовної боротьби з тотальною корупцією (а також іншою злочинністю) та деоліґархізації, а також повного очищення й оздоровлення правоохоронних, судових та інших адмінструктур тощо. Й у цьому проглядаються домагання певних кіл будь-що (де-факто) максимально зберегти наявні рудименти і схеми неконтрольованого й незаконного збагачення, котрі, як і раніше, дозволяли б їм безперешкодно й непрозоро отримувати величезні незадекларовані надприбутки…
І, як видається, тут хтось дуже зацікавлений, зокрема, в тому, щоб наш – розташований на Київських «Ізраїлевих горах» край більше нагадував своєрідну «печеру розбійників» та вщент забруднену й засмічену, спотворену і збочену – духовно мертву «чорнобильську зону». Тобто, ту «сіру зону», де свавільно панують оті сучасні безбожні й аморальні - великі (й дещо дрібніші) торговці і міняйли, аніж святий і праведний – Господній ІІ Єрусалим!
Й саме до них, цих новітніх безсоромних скоробагатьків, котрі ще дотепер, по суті, цинічно й зухвало правлять бал в Україні, – як сувора, але вельми актуальна й нагальна пересторога, – скеровані наразі отакі рядки з відомої поеми Тараса Шевченка (і які, до того ж, дещо нагадують декотрі викривально-пророчі біблійні тексти):
«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнє посланіє»
«…Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб
панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура…» (***)
І дуже й дуже б не хотілося, щоб воно, це Тарасове попередження – не дай, Боже, – «незабаром» таки знову (і вже вкотре й, причому, якраз попри Господньої волі й відповідного плану-задуму щодо майбутнього України!) стало стихійною й жорстоко-нищівною і вельми криваво-трагічною дійсністю на нашій землі! Тим паче, що вже не раз подібні масштабні, з великими жертвами, потрясіння й катаклізми в українській минувшині, зрештою, незмінно завершувалися Великою Руїною і (новою) ганебною московською займанщиною. Або ж черговим поділом українських теренів поміж двома чи навіть окупацією більшим числом сусідніх держав…
Водночас, як голосить прадавня біблійна істина, набагато «краще уповати на Господа, аніж надіятися на людину. Краще уповати на Господа, аніж покладатися на князів» (Пс.117(118):8,9). Як світських, так і церковних.
І навіть мало того, бо з цього приводу «так говорить Господь: проклята [та] людина, яка надіється на людину [у т. ч. і виключно на самого себе] і плоть робить своєю опорою, і серце якої відходить від Господа. Вона буде як вереск у пустелі і не побачить, коли прийде добре, й оселиться у місцях спекотних у степу, на землі неплідній, ненаселеній. Благословенна [й блаженна ж та] людина, яка надіється на Господа, і уповання якої – Господь» і що «не звертається до гордих [та зухвальців] і до тих, що збочують у брехню» (Єр.17:5-7; Пс.39(40):5).
Й кожному з цих останніх – побожних і благочестивих людей Господь обіцяє, що неодмінно настане такий час, коли «тільки очима твоїми будеш дивитися і [саме Божу] помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити» (Пс.90(91):8). Внутрішніми і зовнішніми. Й разом з тим «горе негідному пастиреві, який залишає [напризволяще своє] стадо!» (Зах.11:17).
* * *
Упродовж цих останніх трьох – після з’явлення над Поліським краєм "зірки «Полин»" – десятиліть відбувається дуже нелегкий і суперечливий (і, на жаль, часом не без прикрих, серйозних помилок і прорахунків, відкатів та поразок) і разом з тим – благословенно-благодатний («неомакавейський») процес національного і духовного визволення і воскресіння, відродження й оновлення українського народу. Поступова і така непроста й важка відбудова й очищення Храму його християнської душі і серця від різного штибу згубного поганського ідолопоклоніння і спотворення та чужинсько-імперських – лжерелігійних й політико-ідеологічних викривлень, спотворень та нашарувань, а також різних інших беззаконь і неправд.
Але немає жодного сумніву, що Господь, тобто «Той, Хто почав у вас [це] добре діло», – наполегливо, послідовно та успішно, крок за кроком, етап за етапом – «вершитиме його аж до дня Ісуса Христа» (Флп.1:6). У т. ч. відновлення за розмаїтим українським християнством визначеної для нього Божим Промислом місії – бути, за образним висловом св. Папи Іоана Павла ІІ, «лабораторією екуменізму». Тією територіально-еклезіальною згуртованою спільнотою, котра буде потужно й активно ініціювати й ґенерувати процеси діалогу і возз’єднання різних – ще наразі поділених поміж собою частин Тіла Христового по всьому світу. Задля того, «щоб увірував світ» у Сина Божого, «посланого» до нього люблячим його Богом Отцем (Ін.17:21). «Увірував» і таким чином духовно й фізично відродився і спасся!
Тут, мабуть, слід зауважити, що впродовж, принаймні, цілих шести століть по Володимировому хрещенні Русі-України наша вітчизняна Київська Церква – і навіть після й попри початок Великої схизми (1054 р.) – зберігала певну духовно-еклезіальну поставу (тоді ще) єдиної Христової Церкви І тисячоліття. Тобто, соборності і сопричастя, а також рівноправності та рівнозначності у справі зцілення і спасіння людства обох основних – у тій порі – богословсько-літургійних обрядів: східного (греко-візантійського) і західного (латинського).
При цьому, будучи засадничо закоріненою у східнохристиянській обрядовості й духовності, прагнула й практично старалась гармонійно збалансовувати та з'єднувати і синтезувати, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи та плекаючи кращі й передові християнські традиції і досвід, набутки, новації й реформи (у т. ч., приміром, соборноправність, створення навколоцерковних братств та шкіл при них тощо) Сходу і Заходу. Того християнського Заходу, котрий, у свою чергу, починаючи від протестантської Реформації першої половини ХVI ст. і далі, також втратив свою попередню еклезіальну та теологічно-літургійну цілісність і однобарвність.
Разом з тим певні кризові явища і занепад й, насамперед, морально-духовного й культурно-освітнього характеру того часу вразили і вітчизняне київське християнство. Все це, а також деякі інші проблеми, пов'язані з перебуванням Русі-України у складі чужих держав, а надто від 1569 р. і далі - під владою Речі Посполитої, примушували його адептів терміново шукати виходу із цієї - дуже непростої ситуації, що склалася. І тут чималі надії - а тим більше на тлі глибокої ерозії та занепаду Константинопольської Церкви під османським ісламським пануванням - покладалися, зокрема, на те, щоб захиститися і спертися на могутнє еклезіальне "плече" на Заході.
І лише тоді, коли (в рамках реалізації таких прагнень) у нашій – до того (практично) майже самостійній – вітчизняній Церкві більшістю її ієрархії наприкінці ХVІ ст. цей міжконфесійний баланс і рівновага були однобічно й доволі швидко, без урахування думки численних опонентів, кардинально (шляхом укладання унії) «перезавантажені» на користь "поєднання" (а фактично - підпорядкування: адміністративного і богословсько-догматичного) з найпотужнішим з протиборствуючих світових конфесійно-церковних центрів (Римом) - при одночасному зриві всіх стосунків із православним Сходом - і стався отой прикрий, драматичний - постберестейський розкол всередині вже русько-українського християнства і суспільства («Русь нищить Русь»). Котрий практично й досить скоро унеможливив подальше повноцінне виконання ним тієї його благотворної «екуменічної» місії. А надто після жорстоко-кривавої - нещадно-антикатолицької Хмельниччини та, відповідно, ординського - поетапного (крок за кроком, частина за частиною) - «поглинання» України та її (починаючи від 1686 р. і надалі) Церкви Христової хижою Московською імперією. Того варварсько-вандалічного й трагічного "поглинання", котре - у часових термінах - затяглося аж до середини ХХ ст.
Одначе жива пам’ять про неї, про цю місію і роль, продовжувала жити в серцях низки визначних і славних представників вітчизняного християнства, котрі мріяли і прагнули до її відродження й благословенного продовження. Й, зокрема, передусім, через відновлення єдності саме Київської Церкви – відкритої, рівної і вільної у Христі та соборно-сопричасної (Церкви-Сестри) як із Заходом, так і Сходом християнської ойкумени. Як до того змагали, приміром, митрополити Йов Борецький, Петро Могила та Велямин Йосиф Рутський, Андрей Шептицький і Мирослав Іван Любачівський, патріархи Йосиф Сліпий та Любомир Гузар…
Так от, коли в сучасній Україні, що наразі переживає великі й різноманітні труднощі, негаразди й проблеми, включаючи зовнішню збройну агресію, нарешті, відбудеться щиросердне – загальносуспільне, всенародне покаяння й навернення до Бога, то тоді неодмінно "відповість Господь, і скаже [тутешньому] народу Своєму: ось Я пошлю вам хліб і вино і єлей, і будете насичуватися ними, і більше не віддам вас на наругу [іншим] народам. І того ворога, хто прийшов з [крайньої] півночі, віддалю від вас, і вижену в землю безводну і порожню... і піде від нього сморід, і нідніметься від нього смердота, оскільки він багато наробив зла" (Іоїл 2:19,20; Єз.39:2). Й тому "і буду судитися з ним моровицею і кровопролиттям, і проллю на нього і на полки його і на багато народів, які з ним, всепотопляючий дощ і кам'яний град, вогонь і сірку; і покажу Мою велич і святість Мою, і явлю Себе перед очима багатьох народів, і пізнають, що Я – Господь" . Й неодмінно "ось, це прийде і збудеться, - говорить Господь Бог, - це той день [суду й відплати], про який Я сказав" (Єз.38:22,23; 39:8).
* * *
"Вийди з неї геть", – вельми голосно пролунало тоді, 30 років тому над українським Поліссям, – з цієї богоненависної, кривавої імперії, та "розв'яжи" ті "поховальні пелени" і зніми цю недоречну, ганебну "хустку" з власного обличчя. Але ви, при цьому, неодмінно "щоб усі були єдине" та "щоб вони були звершені в єдності" (Ін.17:21,23). Звершені в єдності та любові - до Господа та один до одного і кожного ближнього. Щоб між вами усіма не було якихось прикрих і безглуздих непорозумінь і розділень, конфронтацій і ворожнечі, ненависті та взаємопоборювань на будь-якому ґрунті. Чи то політичному або соціально-суспільному, релігійному чи світоглядному, мовно-етнічному (етнокультурному), регіональному або расовому тощо. А також щоб у вас геть не було ніякої ксенофобної нетерпимості та горделиво-пихатої зневаги і зверхності щодо людей і народів сусідніх - навіть тих з них, з якими наразі немає правдивого миру й взаємозлагоди, - та всіх інших країн і континентів.
Або, як заповідає Слово Боже, у Господа "просіть про мир для Єрусалима, і благоденство тим, що люблять тебе. І нехай мир буде силою твоєю і благоденство у стінах твоїх. Заради братів моїх і ближніх моїх промовлю: мир тобі. Заради дому Господа Бога нашого жадаю я блага тобі" (Пс.121(122):6-9). При цьому, тут "Єрусалим" розглядається і трактується саме "як місто, в собі ЩІЛЬНО з'єднане!" (Пс.121(122):3).
Звичайно, що тут йдеться не лише про адміністративно-територіальну єдність і цілісність цього святого Господнього міста - і саме як столиці суверенної держави старозавітнього народу Божого. А головне - про, насамперед, духовну єдність і неподільність новозавітнього Тіла Христового Сходу і Заходу. А також і те, що в цьому нашому прагненні й бажанні Божого миру й благословення для різних людей і народів увесь світ, увесь людський рід сприймався як єдине й неподільне ціле. І в якому жодним чином не повинно бути якихось "особливих" - наприклад, певних параноїдально-конспірологічних і т. п. - винятків чи застережень!
А хто ж – у цьому контексті – злобно й безпідставно зводить наклепи та брутально «лихословить» і «проклинає» інших людей чи цілі їх спільноти, той, як пообіцяв Господь ще прабатькові правдивої віри - старозавітньому патріархові Аврааму та його нащадкам і спадкоємцям – тілесним і духовним (по вірі), ризикує накликати на себе (й своїх рідних) досить серйозні наслідки і проблеми: «Я… того прокляну» (Бут.12:3). Й «той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його» (Зах.2:8). А тому ось "легко і скоро Я поверну [цю] помсту вашу на голови ваші" (Іоїл 3:4).
"Вийдіть" і "у ті дні", як вказує шлях їх подальшої спільної подорожі Господь, йдіть "разом із землі північної", тобто сучасної України, що (через Чорне море) розташована на північ від близькосхідного реґіону, "у землю, яку Я дав у спадщину батькам вашим" та що, як сказав Господь, "Я укладу" з ними "новий завіт": в єдності і взаємній любові досягайте Божого Царства (Єр.3:18; 31:8,31). А вже потім, урешті-решт, і відбудеться цей другий "вхід Господній в Єрусалим" – величне й переможне повернення Ісуса Христа на землю, у цей світ – до Свого Божого народу!
Іншими словами, в Бога є для нас, українських християн, дуже важливе й відповідальне доручення і завдання. А саме: «і буде після того, [могутньо] виллю від Духа Мого на всяку плоть» – благословенний «пізній дощ» у Моєму народі, а особливо «на землі північній», а також близькосхідній Святій Землі - "на дім Давида і на жителів Єрусалима". Й це особливим чином станеться «як світанкова зоря – явлення Його» (Святого Духа) і якраз «на третій день» (на початку ІІІ тисячоліття) християнської ери (Йоїл 2:28; Ос.6:2,3; Зах.6:8; 12:10-14; 2 Пет.3:8).
"І буде у той день", що, передусім і якраз, саме з української землі славного Господнього ІІ Єрусалима (Києва), котрий "назветься домом молитви для всіх народів", потужні й благодатні Cвятого Духа "живі води потечуть" – Божої милості і любові, воскресіння та зцілення (духовного й фізичного) і спасіння. Причому, "половина їх до моря [багатьох народів] східного і половина їх до моря [багатьох народів] західного; влітку й узимку так буде". Й, безперечно, що та животворна й спасенна «вода», що «з-під порога храму тече», неодмінно досягне і РФ, й інших країн на пострадянському просторі. Тим більше, «бо храм стояв лицем на схід», себто історично євангельське благовістя туди завше поширювалося й нині виходить, переважно, саме через священнослужителів-місіонерів - вихідців з нашого українського краю.
І всюди й скрізь, "куди ввійде цей потік, усе буде живе там". "І будуть стояти біля його берегів рибалки" - служителі Христового воїнства і "будуть закидати сіті. Риба буде у своєму вигляді і, як у великому морі, риби [спасенних і зцілених людських душ] буде дуже багато". А "біля потоку по берегах його, з того й іншого боку, будуть рости всякі фруктові дерева, які приносять їжу: листя їх не будуть в'янути, і плоди на них не будуть виснажуватися; кожен місяць будуть [дуже рясно] визрівати нові, тому що вода для них тече зі святилища; плоди їх будуть уживані в їжу, а листя – на лікування" (Зах.14:8; Іс.56:7; Єз.47:1,9,10,12).
А тому наразі "утішайте, утішайте народ Мій, – говорить Бог ваш; говоріть до серця Єрусалима" – як того, що на Святій Землі, так і на "землі північній", – "і сповіщайте йому, що сповнився час боротьби його, що за [переступи і] неправди його [Месією-Христом на Голгофі] зроблено відкуплення," - а, крім того, - "тому що він від руки Господньої прийняв удвічі за усі [беззаконня і] гріхи свої".
Так, дійсно, бувало раніше, що будь-який чоловік "подивиться на [цю нашу] землю, а там – лише горе й морок і темрява густа. Але ця тьма-тьменна розійдеться. І не буде більше темноти в країні, де було горе. Час, що минув, принизив [цей] край", проте "майбутній – звеличить і прославить". Й тоді «над тобою засяє Господь, і слава Його явиться над тобою. І прийдуть народи до світла твого, і царі – до сяйва, яке сходить над тобою». «Тоді побачиш, і зрадієш, і затремтить і розшириться серце твоє, тому що багатство моря повернеться до тебе, надбання народів прийде до тебе» (Іс.40:1,2; 8:22,23; 53:4-7; 60:2,3,5).
Тобто: щоб, здобуваючи та зміцнюючи цю "єдність духу в союзі миру" (Еф.4:3), різноконфесійне українське християнство та, загалом, уся – натхненна, відновлювана й проваджена Святим Духом – багатобарвна й жива Христова Церква по цілому світі нині, коли якраз надзвичайно ота демонічна "ось, темрява землю вкриває, а морок – народи", ось "бо зійшов диявол до вас у великій люті, знаючи, що небагато йому лишається часу (Іс.60:2; Одкр.12:12), – поміж іншого – потужно відродили й розвинули в собі благодатне служіння свв. пророків Іллі та Іоана Предтечі. Або, як повелів Своїм учням з цього приводу Ісус, «ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку [диявольську] силу вражу; і ніщо не зашкодить вам» (Лк.10:19).
Аби неспростовно й успішно викривати і протистояти в суспільстві всілякому ідолопоклонінню, збоченню й беззаконню, агресії, нетерпимості й ворожнечі, будь-якій несправедливості і неправді. Та "щоб навернути серця батьків до дітей [та дітей – до батьків], і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати [грядущому] Господеві народ звершений" (Лк.1:17; Мал.4,5). Так, щоб коли "у той час назвуть Єрусалим престолом Господа, і всі народи заради імені Господа", заохочувані й проваджувані, а особливо прикладом живих християн "із землі північної" (України), що "здалеку прийдуть і будуватимуть Господній храм", то вони "зберуться в Єрусалим" (Христову Церкву) і вже "не будуть більше чинити [гріхів і переступів] за впертістю [колишнього] злого серця свого" (Єр.3:17,18; Зах.6:8,15).
І для чого, щоб українська Церква та й ціле вселенське Тіло Господнє Сходу і Заходу максимально відповідало тому – всевоскресаючому й оживляючому взірцю і стандарту, які визначив для нього Сам його Божествений Глава й Первосвященик – Ісус з Назарету. Це – коли "проповідуючих" Його "Євангеліє всьому творінню" і дійсно духовно "народжених згори" – правдивих і активних, себто утверджених та діючих у дарах і плодах Божого Духа "віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип'ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові" (Мк.16:15,17,18; Ін.3:3,7).
Як це було, наприклад, в першоапостольській Церкві, коли "до [християнської спільноти] Єрусалима сходилося безліч людей з навколишніх міст, які приносили хворих та одержимих нечистими духами, і вони всі зцілялися". Й усе це немало сприяло тому, що в тому часі "церкви утверджувалися вірою і повсякденно зростали кількісно" (Діян.5:16; 16:5). Крім того, в середовищі таких вірних "і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння" (Іоїл 2:28).
* * *
Наприкінці ІІ тисячоліття н. е. здійснилося – або, принаймні, почало успішно здійснюватися – дуже важливе й значуще пророче передбачення Святого Письма, згідно з яким, Господь «оживить нас через два дні [=тисячоліття]» (Ос.6:2; 2 Пет.3:8). Себто, саме тоді і мало «скінчитися» богопротивне чужинське «потоптання» та, відповідно, настати велике потішення «всім, хто визволення Єрусалиму чекав» (Лк.21:24; 2:38). І близькосхідного, і східноєвропейського.
Так от, у зв’язку з цим та, судячи з багатьох інших характерних і красномовних подій та ознак довкіл нас, дуже схоже, що "в [ці] останні роки" і "в останні дні" (Єз.38:8,16) всесвітньої Історії спасіння, вже невпинно зближається той – такий довгоочікуваний Христовою Нареченою благословенний час, коли, нарешті, відбудеться – вже другий, у всій Його силі, славі і тріумфі, "вхід Господній в Єрусалим".
«Як побачите, що збувається те, – саме з цього приводу наголошував Ісус, – то знайте, що Боже Царство вже близько! Істинно кажу вам: не перейде рід цей [покоління, сучасне тим подіям], як усе це станеться» (Лк.21:31,32). Й тоді «ми будемо жити перед лицем Його» – Месії-Христа. «І Господь буде Царем над усією землею; у той день буде Господь єдиний, і ім’я Його єдине» (Ос.6:2; Зах.14:9).
Однак цьому, як пророче попереджає Слово Боже, безпосередньо передуватиме небувале й надзвичайне – «армагеддонське» загострення і вибух суперекстремальної ситуації у всьому світі у "битві за Єрусалим". А надто – в близькосхідному регіоні і, зокрема, довкіл і прямо на Святій Землі. І в найбільш небезпечний і дуже критичний момент цього збройного конфлікту «тоді виступить [Сам] Господь» – Ісус Христос та «у той день захищати буде Господь жителів Єрусалима». "І тоді з'явиться знамення Сина Людського на небі" і на всій планеті Земля всі люди і «всі племена земні і побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах з силою і славою великою». «І стануть ноги Його у той день на горі Елеонській, яка перед лицем Єрусалима на сході» (Зах.12:8; 14:3,4; Мт.24:30).
Та, відповідно, судний "день Господній настане, великий і страшний. І буде: всякий, хто [вчасно й у щирому покаянні і наверненні] прикличе ім'я Господнє, спасеться". Бо тоді Ісус увійде в його серце і Своїм Святим Духом замешкає там. Й саме у Церкві Божій і "буде спасіння, як сказав Господь" (Іоїл 2:31,32). Або, як саме наголошує Він у цьому зв’язку, «а ось на кого Я [милостиво та прихильно й довірливо] спогляну: на смиренного і скрушеного духом і на того, хто [благоговіє і] тріпоче перед словом Моїм» (Іс.66:2).
Й от сьогодні «дзвони Чорнобиля» суголосні з радісним, натхненним очікуванням багатьох і багатьох сучасних християн, які з великим нетерпінням проголошують і кажуть: "Амінь. Так, гряди, Господи Ісусе!" (Одкр.22:20).
Лев Овштейн,
християнський публіцист
(***) Цит. за: Тарас Шевченко. Кобзар. К., вид-во «Дніпро», 1980, с. 267-268.