Є на Службі Божій така просвітлена й по-своєму тривожна мить, коли, зачинивши царські двері, священик підносить Агнця – центральну частину просфори, яка по пресуществленні стала Тілом Христовим, – і виголошує: «Святеє – святим!» Здавалося б, після цього миряни повинні, зітхнувши, відійти від амвону подалі. Бо й справді: сумління кожного підказує, яким далеким є його стан від ідеалу святости. Недарма в молитві говориться: «Нема людини, що жила б і не згрішила». Та раптом ми спостерігаємо протилежне: парафіяни скупчуються довкола амвону й вирушають один за одним до причастя. Що це, спроба ввести в оману Бога? Але який сенс причащатися Тіла і Крови Христової, коли сумніваєшся в Божих проникливості та всезнанні?
Християнин зважується приступити до причастя завдяки вірі в Боже милосердя. Адже лише Божа ласка, виявлена у Христовій відкупительній жертві та в благодатних дарах Святого Духа, здатна «немічних уздоровляти і недостачу поповняти» (чин рукоположення), відкриває перед нами перспективу святости. Перспективу, таку відчутну в піднесеному стані причасника відразу по прийнятті Святих Таїн. Перспективу, яку ми так легковажно втрачаємо через гріх…
Смерть кладе край легковажному пірнанню в гріховні насолоди. Зустріч із нею можна пережити по-різному. І як трагедію безповоротної втрати вічности, і як радісну, довго очікувану зустріч із Небесним Отцем. Нашу посмерту долю визначає не лише попереднє життя, а й переживання смерти. Небесні оселі можуть прийняти грішника, котрий навернувся, тобто змінив свій внутрішній світ, відродився духовно, щойно останньої, мовою Євангелія – «одинадцятої» години. Пригадаймо, перед ким першим відчинилися брами Небесного Царства? Перед розбійником, звичайнісіньким злочинцем, розіп’ятим разом із Христом. Він дістав цілковите прощення своїх провин за глибоке каяття й вияв солідарности зі Спасителем. «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Твоїм Царстві» (Лк. 23:42), - промовляє розбійник. І чує у відповідь: «Сьогодні будеш зо Мною в раю» (Лк. 23:43).
Зрозуміло, що Христові слова виключають сумніви в майбутній долі розкаяного злочинця. Тут уже зайвими були б будь-які канонізаційні процеси. Однак випадок із розбійником унікальний. В усіх же інших випадках земна Церква має виявляти долю спочилих сама. І це, може, найвідповідальніший з усіх судів видимого світу.
Безперечно, офіційна церковна канонізація є даниною шани для спочилого праведника. Ми дістаємо право молитися до нього, вшановувати його зображення, залишені ним реліквії, відзначати день його упокоєння як свято – народження для вічности. Однак вона не встановлює його права на Небесне Царство – це право надає Сам Бог. Канонізація швидше позначає перехід Церкви від пастирської опіки над душею спочилого через заупокійні молитви й безкровну жертву за вічний спокій його душі до прагматичного використання плодів його праведности. Щось подібне до ситуації, коли ми відвідуємо хвору матір у лікарні, шукаємо гроші на операцію, дбаємо про поживну й дієтичну їжу для неї, - а коли мати повернеться додому, спокійно сідаємо перед телевізором і лишаємо її готувати вечерю, мити посуд або прибирати в хаті. Добре, коли мати вже цілком видужала. А як ні?..
Церква завжди намагалася бути відповідальною своєї місії – провадити до спасіння живих і дбати про душі померлих. Саме тому канонізація спочилих неодмінно передбачала тверді, непорушні докази їхнього перебування у вічному житті. Цими доказами були чуда: надприродні свідчення ефективности молитви до спочилого та його допоміжної сили. Адже коли молитва до спочилого виявляється дієвою, це доводить його перебування у вічному спогляданні Бога серед праведників, здатних передати людське прохання Небесному Цареві.
За доказ святости спочилого завжди приймалася Східною Церквою також смерть за віру – мучеництво. Звичайно, життєвий досвід спочилого праведника теж ставав арґументом його святости, але не остаточним. Так само, як і нетлінність мощів – непідвладність розкладові тіла спочилого. Прикметно, що, в той час, як у Київській Церкві нетлінність мощів здавна визнавали за істотній арґумент при канонізації, на Афоні повільний розклад тіла похованого монаха вважали швидше застережним сиґналом і нагадуванням про потребу інтенсивної молитви за прощення гріхів спочилого.
Відповідальність канонізаційного процесу мала б стримувати від його поквапливого провадження. Але в історії трапляються ситуації, коли зовнішні, церковно-політичні або й суто суспільні, чинники породжували поспіх у канонізації та спотворювали саму її суть. Причинами цього були зазвичай прагнення ствердити авторитет помісної церкви шляхом розширення її святців, декларувати власну самобутність і самостійність. Так було, скажімо, в Московській митрополії, котра, проголосивши 1448 р. автокефалію, намагалася будь-що-будь сформувати сонм власних святих незалежно від Київської Церкви-Матері. Це вже потім деякі з новоканонізованих святих були вилучені зі святців. Однак і досі, залежно від політичних позицій організаторів канонізації об’єктами прославлення стають державні діячі, полководці, жертви репресій. Канонізація починає сприйматися як банальна нагорода, присудження почесного звання або посмертна відзнака. Та що говорити, коли в певних колах популяризується ідея проголошення святими царя-маньяка Івана Грозного, душителя польського визвольного руху Олександра Суворова, навіть настільки одіозних осіб, як Григорій Распутін та Йосип Сталін!
Право кожної помісної церкви на канонізацію власних праведників вимагає відповідальности перед світовою православною спільнотою, врахування у своїх діях позицій інших церков, координації дій із ними, і в кожному разі неодмінного оперативного сповіщення їх про прийняті ухвали. Канонізаційний процес не повторюється іншими церквами, а набуває правомочности для вселенського православ’я силою довіри до кожної помісної церкви з боку її сестер. Тож коли вже братися за канонізацію українського церковного діяча міжвоєнного часу Арсена Річинського, то треба б з’ясувати, принаймні, чи Автокефальна Православна Церква в Польщі, до якої він належав, скасувала акт відлучення його від Церкви. Інакше канонізація може стати поштовхом до дальшого порізнення церков, а не до їхнього єднання.
Дається взнаки й банальна спроба використати канонізованих угодників для популяризації певних моделей життя чи світоглядних позицій, зрештою, привабити прочан до місць, пов’язаних із культом святих. А все це означає: здобути політичний або й економічний зиск із канонізації. Коли ці мотиви стають визначальними, канонізація може стати як не святотатством, то профанацією святині.
Варто пам’ятати: як і кожен церковний акт, канонізація передбачає повчальний вплив на церковну спільноту, формування взірцевої моделі поведінки. Не виправдовуючи й не приховуючи помилок, а може й гріхів святого, агіограф покликаний виявити в його життєвому досвіді благодатну присутність Божої ласки, що перемагає людську недосконалість. Сенс агіографії – відкрити джерело святости поза людиною, заохотити читача звертатися до цього джерела, вказати на спасенні наслідки споживання з нього «води, що тече в життя вічне» (Ін. 4:14). Письменника ж зазвичай спокушає прагнення увиразнити особисті чесноти героя, показати його сильною, самостійною особистістю. І якщо автори давніх патериків успішно долали цю спокусу, сучасні агіографи не завжди можуть встояти перед нею. Найгірше ж, коли хибні стереотипи агіографа обертаються сумнівними свідченнями святости його героя.
Хіба не сприймається канонізація закарпатського москвофіла Олексія Кабалюка за вияв солідарности з його клопотаннями перед Сталіним про приєднання Закарпаття до СССР як автономної республіки в складі Росії? Визнання ж святим князя Костянтина Острозького ставить питання про оцінку участи князя в придушенні козацьких повстань Криштофа Косинського й Северина Наливайка. А коли вже заходжуватися канонізувати козацького лідера, під опікою якого було відновлено київську ієрархію 1620 р., то постане питання й про ставлення до цієї ієрархії не так давно канонізованого митрополита Петра Могили, зведеного на київську кафедру на противагу його не визнаному королівською владою попередникові. Попередник же, Ісая Копинський, відсторонений і ув’язнений Петром Могилою, якраз і репрезентував єпископат, висвячений під захистом Петра Конашевича Сагайдачного.
Дуже істотна вимога до канонізаційного процесу – надійність джерел інформації про святого та його біографію. Буває, що за браком реальних свідчень святости спочилого агіографи апелюють до його суспільних заслуг, бойових подвигів, серед яких трапляється вбивство противників. Церква не може спиратися в своїх судженнях ані на подібні мотиви, ні на фальсифікати, легенди, суб’єктивні враження окремих осіб. Якого згіршення завдало християнській пастві проникнення в середньовічні житія фантастичних, казкових персонажів і сюжетів! Мільйони людей відходили від віри, бо переконалися в нереальності святих, до яких доти зверталися з молитвами, або в фальшуванні реліквій цих святих. І хоч як би нас захоплювала гіпотеза про «Аскольдове хрещення», брак історичних, документальних матеріялів про цю подію та й про самого київського князя Аскольда (чи Оскольда) стає суттєвою перешкодою для ймовірної канонізації легендарного чи то руського, чи то варязького лицаря. Військові подвиги адмірала Федора Ушакова теж якось не сприймаються поза російським патріотичним середовищем за переконливий доказ його святости.
Церковний календар приголомшує неофіта ряснотою днів пам’яти святих. І не лише поодиноких осіб – ми натрапляємо на згадки про 199 учнів Никона єпископа (23 березня), 90 сестер прп. Анфіси ігумені (27 липня), 20.000 мучеників, спалених у Нікомидії (28 грудня) тощо. Але й цими тисячами невідомих імен не вичерпується сонм святих. Може, серед досі не явлених світові святих є й наші спочилі родичі та знайомі, чому ні? Хіба не трапляється нам зустрічатися з незбагненними виявами їхньої надприродної допомоги в нашому житті? Але навряд чи кому з нас спаде на гадку розпочинати їхній канонізаційний процес.
Треба пригадати, що, на жаль, святці Православної Церкви засвідчують деяку однобічність у доборі об’єктів канонізації. Нам бракує в святцях світських людей, що жили звичайним подружнім життям у вірності Богові, Церкві, родині. Але це має свої об’єктивні причини: справжня праведність непомітна, уникає розголосу, реклами. І лише через Боже об’явлення великий єгипетський аскет зміг виявити, що більший за нього подвиг чинить скромний олександрійський швець, живучи в світі зі справжньою євангельською жертовністю (третину прибутків віддає злидарям, третину церкві, на третину живе сам і завжди думає: всі спасуться, і лише він страждатиме в пеклі).
Кожна канонізація виявляє нам тільки окремі постаті з багатомільйонної спільноти мешканців Неба. Але вона набуває загальноцерковного виміру, коли стає посланням – «доброю новиною» - для кожного з нас. Посланням про реальність для звичайного християнина спасіння, про реальну перспективу вічного життя. У канонізації потужним лейтмотивом має лунати той самий євхаристійний заклик: «Святеє – святим». В іншому ж разі канонізаційний процес загрожує перетворитися на такий собі конфесійний спам, захаращуючи церковне життя амбітними деклараціями діячів, для яких драматичний досвід чужого життя цікавий лише як засіб власного самоствердження. І часом галасливий канонізаційний процес, замість того, щоб справді явити світові нового святого, засвідчує брак фундаментальних євангельських чеснот в організаторів цього процесу, відсутність у них у них елементарної людської пошани до реальної особистости об’єкта канонізації та почуття відповідальности перед Церквою і перед Богом.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)