Цього року виповнилось 780 років з того дня, коли папа Григорій ІХ видав буллу «Excomunicamus et anathematisamus», яка вважається початком інституціоналізації інквізиції.
Інквізицію, від латинського inquisitio – дослідження, розслідування, провадили т. зв. трибунали віри, покликані від 1215 р. викривати, навертати та карати впертих єретиків. Інквізитори призначались папою і мали широку компетенцію, а від 1231 р. діяли незалежно щодо державної та місцевої церковної влади.
Після проголошення Костянтином Великим у Міланському едикті 313 р. релігійної толерантності імператори, за зразком своїх попередників-язичників, визнали свою відповідальність за долю держави та право втручатись у релігійну і державну сферу. Вважаючи себе охоронцями ортодоксії, імператори законодавчо боролись проти єретиків, відступників, схизматиків і язичників. Так, едикт імператора Граціана 379 р. забороняв аріанам та донатистам здійснювати культ. За часів імператора Феодосія Великого маніхеям загрожувала конфіскація майна та вигнання, а їх провідникам – спалення. Його кодекс 438 р. прирівняв єресь до злочину проти особи монарха, який карався смертю. Аналогічні дії щодо єретиків передбачало римське право, кодифіковане імператором Юстиніаном 534 р. Застосування покарання смертю за єресь засудили папи Сиріцій (384-399) та Геласій І (492-496), Амвросій Медіоланський, Афанасій Великий, Іоанн Златоуст. Проте частина церковних письменників вважала за можливе застосовувати тілесні покарання щодо єретиків. Особливе значення мала точка зору Августина, який визнав за можливе застосування примусу щодо донатистів, за винятком смертної кари, що відобразилось у Декреті Граціана – збірці канонічного права, укладеній 1140 р. Основою новопосталої християнської цивілізації була єдність Церкви і держави, які були зобов’язані дбати про єдність віри. Виключення з Церкви автоматично означало виключення зі спільноти громадян.
Турбота про чистоту віри лежала на єпископах, які скликали спеціальні суди у справі тих, кого підозрювали в єресі. Відомо, що в ХІ ст. володарі самі приймали рішення про смертну кару для визнаних винними у чаклуванні, якщо церковні покарання виявлялись недієвими.
У ХІІ ст., коли єретичні рухи катарів і вальденсів переможно поширювались у північній Італії, південній Франції та Швейцарії, руйнуючи суспільно-політичний і церковний порядок, Церква обмежувалась у боротьбі з ними місіонерською діяльністю, диспутами та відлученнями. Безрезультатність цих засобів стала причиною звернення по допомогу до державної влади. 1164 р. на синоді в Турі (Франція) єпископи на чолі з папою Олександром ІІІ звернулись до світської влади з проханням активно розшукувати підозрюваних у єресі. 1183 р. папа Люцій ІІІ та імператор Фрідріх І Барбаросса домовились про спільну боротьбу із єрессю. Папська булла, видана наступного року, хоча і зобов’язувала єпископів візитувати парафії для виявлення єретиків, не містила жодних згадок про фізичне переслідування чи смертну кару.
Проте вже у наступне десятиліття ситуація радикально змінилась. У 1197 р. король Педро ІІ Католик, перший папський васал серед королів Арагону, активний провідник Реконкісти, оголосив єретиків ворогами держави та наказав їм залишити королівство під страхом спалення. За два роки з’явився декрет папи Інокентія ІІІ «Vergentis in senium», який вперше за зразком світського права прирівняв єресь до злочину проти особи монарха, який у більшості європейських країн карався смертю. Єретиків позбавляли громадянства, а їх майно конфісковували. Четвертий Латеранський собор 1215 р. визначив для розслідування справ єресі єпископські трибунали.
Імператор Фрідріх ІІ в едикті для Ломбардії 1224 р. накладав суворі покарання на єретиків, яких «пощадила» Церква, і вперше впровадив смертне покарання через спалення для «твердих» єретиків і «рецидивістів». Нащадки єретиків до другого покоління були позбавлені громадських прав, за винятком тих, хто відмовився від батьків-єретиків. 1232 р. цей едикт був поширений на всю імперію.
Іншим поворотним моментом в історії інквізиції стали постанови Тулузького синоду єпископів 1228 р., який боровся проти поширення єресі в Лангедоку. Постанови передбачали призначення єпископами спеціальних слідчих урядовців, визначили три види покарання для єретиків – від легкої покути для тих, хто добровільно визнав перебування в єресі, до ув’язнення для тих, хто відрікся від страху перед смертю, та відлучення від Церкви і видачу світській владі «твердих» єретиків і «рецидивістів». Всі мешканці Лангедоку мали публічно засудити єресь та присягнути на вірність Церкві, відмова означала переслідування за підозрою у сприянні єресі. Світським особам було заборонено тримати у себе та читати Біблію, всі ж вірні були зобов’язані тричі на рік сповідатись.
Проте єпископи не виявляли належної ревності у боротьбі з єрессю, і тому Григорій ІХ видає 1231 р. буллу «Excomunicamus et anathematisamus», яка піднесла до рівня загальнообов’язкового канонічного права попередні правові акти соборів та єпископських синодів проти єретиків. Булла підкреслила, що слідство, судовий процес і вирок у справах про єресь належать виключно до компетенції Церкви, якій світська влада має допомагати в технічних питаннях. В «Excomunicamus et anathematisamus» було вперше введено смертну кару для єретиків та довічне ув’язненням для осіб, які зреклися єресі під страхом смерті. З участі у судових процесах було виключено адвокатів та нотаріусів, не пов’язаних з інквізиційним трибуналом. Було заборонено подавати апеляції до вироків інквізиційних судів та нащадкам єретиків до другого покоління включно займати будь-які посади у Церкві. Кілька місяців пізніше Григорій ІХ впровадив посаду спеціальних уповноважених для регіонів, де єресі поширювались найінтенсивніше, - «інквізиторів єретичної підступності». Інквізиторів серед духовенства призначав сам папа. З папських постанов випливає, що однією з цілей впровадження інквізиції, окрім успішної боротьби з єрессю, було недопущення покарання нею невинних осіб. Зокрема, вже 1239 р. був позбавлений уряду та заарештований за наказом папи північнофранцузький інквізитор Роберт ле Бурж, звинувачений у надуживаннях. У надуживаннях був звинувачений і перший папський інквізитор Німеччини Конрад з Марбурга, вбитий 1233 р., за два роки після свого призначення, родичами однієї з численних жертв. 1252 р. було вбито північноіталійського інквізитора Петра з Верони.
ІІ
Важливі зміни в організації інквізиції були зроблені 1233 р. буллами «Ille humanigeneris» і «Licet ad capiendos», які надали орденові домініканців повноваження боротися проти єресі та юрисдикцію над світськими і духовними особами. Домініканці повинні були гарантувати незалежність, безсторонність та результативність усієї справи. Де-факто єпископські суди були позбавлені влади розгляду справ про єресь.
Враховуючи цей факт, а також численні скарги єпископів на надуживання інквізиторів, папа Інокентій IV (1243-1254) змінив порядок призначення інквізиторів. Тепер інквізиторів призначав провінціал відповідної домініканської провінції на прохання та за згодою місцевого єпископа. 1243 р. звинуваченим у єресі було дозволено подавати до суду список своїх «смертельних ворогів», чиї свідчення автоматично втрачали чинність. За три роки було змінено покарання для єретиків, які покаялись і возз’єднались із Церквою, – кілька років ув’язнення замість довічного ув’язнення. Саме під час понтифікату Інокентія IV інквізиція остаточно сформувалась. Кінцевим етапом її формування стала булла «Ad extirpanda» 1252 р., яка кодифікувала всі попередні папські розпорядження у справі боротьби з єрессю та встановила постійні інквізиційні трибунали в усіх єпархіях. Булла назвала єретиків вбивцями душ та грабіжниками Божих Таїнств і християнської віри та визнала можливим, щоби державна влада, яка ув’язнила єретиків, змусила їх як злодіїв визнавати свої помилки, оскаржувати інших єретиків і осіб, які їх переховували, та давала дозвіл на застосування тортур.
Булла містила 38 правил і засад, які перераховували обов’язки світської та духовної влади Ломбардії і Тоскани у знищенні єресі та боротьбі з будь-якою єрессю під загрозою відлучення від Церкви, втрати честі, влади. Світська влада була зобов’язана заарештувати та протягом п’ятнадцяти днів від часу арешту поставити перед єпископським судом чи інквізиторами підозрюваного в єресі. Максимальний термін для виконання вироку складав п’ять днів. Майно страченого єретика конфісковувалось і ділилось між суддями та урядниками, які брали участь у процесі, єпископом та інквізиторами.
Метою інквізиції було навернення єретиків – добровільне визнання помилок і возз’єднання з Церквою. Звинувачений отримував 15-40 днів для покаяння. Ті, хто визнавали свою провину добровільно, отримували лише церковні покарання. Щодо тих, хто не визнавав, розпочинався інквізиційний процес. Для початку процесу вистачало зізнань двох свідків, чиї імена не розголошувались. Це зберігало свідків від помсти, але породжувало зловживання. Якщо суд мав сумніви щодо провини, а підозрюваний складав католицьке визнання віри, то його звільняли. У випадку обґрунтованих підозр підозрюваний мав зректися помилок, бо відмова означала визнання провини. Про кількість смертних вироків немає повних даних. Проте відомо, наприклад, що інквізитор Падуї наприкінці ХІІІ ст. протягом 12 років видав 5 смертних вироків. У Туринській єпархії у XIV ст. інквізиційні суди у 22 випадках видали смертні вироки, у 41 – вироки про носіння покутного хреста, близько 150 – про інші види покути. Інквізитор Бернард Джідоні видав 42 смертні вироки, 307 – про ув’язнення, 422 – про покутні покарання і паломництва, 139 – про визнання невинуватості підозрюваних.
Інквізитор повинен був мати щонайменше 40 років, вирізнятись добрими звичками, вправність в богослов’ї і канонічному праві. До складу трибуналу входили два інквізитори, місцевий єпископ чи його представник, дванадцять правовірних католиків. При прийнятті рішення діяла засада колегіальності, але вирішальний голос мали інквізитори. Трибунал наймав на роботу двох нотаріусів, лікаря і гінців, а з XIV ст. правників, які перевіряли вироки на відповідність місцевому світському законодавству. Найбільшою непопулярністю у населення користувались групи т. зв. домашніх, які працювали як доносителі, охоронці ув’язнених, особиста охорона інквізиторів. Єретиків, які відмовлялись каятись, інквізиція передавала світській владі з проханням зберегти їм життя. Проте влада, яка не виконала би смертний вирок, сама потрапила би під відлучення та звинувачення в єресі.
Нерідко інквізицію використовували в політичних цілях, як-от для боротьби з родом Колоннів, проти ордену тамплієрів, проти Жанни Д’Арк. У другій половині XIV ст. діяльність інквізиції в Італії та Арагоні послабла, а у Франції була підпорядкована контролеві королівського представника. При цьому у цей час компетенція інквізиції розширилась на справи, пов’язані з блюзнірством, чаклуванням, заняттями алхімією, содомією, дітовбивства. Авіньйонський папа Климент V (1305-1314) дозволив застосування тортур лише за згодою єпископа та колегії добрих католиків – один раз і не довше півгодини. У скандинавських та слов’янських країнах інквізиція практично не відіграла значної ролі.
1542 р. було створено Конгрегацію Святої Інквізиції (пізніше – Конгрегація Римської і Загальної Інквізиції), яка мала розшукувати і розслідувати підозрілих у єресі. У 1908 р. Конгрегацію було реорганізовано в Конгрегацію Священної Канцелярії (від 1965 р. – Конгрегація Доктрини Віри), яку перед своїм обранням очолював нинішній Папа.
ІІІ
Найсуворіший характер мала іспанська інквізиція, яку традиційно розглядають як власне інквізицію та наводять за зразок діяльності цього церковного інституту. При цьому дослідники «забувають», що на Піренеях інквізиція була інструментом національно-визвольної боротьби - Реконкісти - в руках іспанської держави. На прохання Ізабелли І та Фердинанда V папа Сикст IV 1478 р. видав королям Іспанії привілей призначати інквізиторів, але обмежив права іспанської інквізиції до суду над християнами. Основним об’єктом зусиль іспанської інквізиції стали т. зв. мароніти-юдаїзанти. Численні арешти, у тому числі серед аристократичних родин, тортури, суворі вироки змусили Сикста IV у 1483 р. видати буллу із засудженням дій інквізиції в Арагоні, але внаслідок спротиву Фердинанда V папа відкликав буллу. Того ж року було утворено Раду найвищої і загальної інквізиції, яка пізніше стала державним органом. Першим генеральним інквізитором Іспанії став домініканець Томас Торквемада, який сам походив із маронітів. У 1480-90-х рр. він опрацював чотири детальні інструкції про принципи фінансування та організації інквізиційних трибуналів, які з невеликим змінами діяли до ХІХ ст. Іспанська інквізиція остаточно була скасована лише у 1834 р.
Діяльність інквізиції на українських землях у складі Польщі та в самій Польщі мало вивчена. Хоча збереглись рішення інквізиційних судів, але практично нічого не відомо про їх виконання. Боротьбу з єресями у Польщі розпочали у другій половині ХІІІ ст. єпископи, але постійні інквізитори були призначені лише на початку наступного століття. 1327 р. діяльність постійних інквізиторів була поширена на всю територію Польщі. 1424 р. король Владислав Ягайло видав Вєлюньський статут, який зобов’язав державних урядовців та владу міст співпрацювати з інквізиторами у боротьбі з єрессю, яка прирівнювалась до образи особи володаря. Проте 1552 р. сейм скасував інквізиційні суди для шляхти, а діяльність самих судів майже загальмувалась за панування Сигізмунда ІІ. Інквізиція в Польщі була скасована рішеннями сейму 1562 і 1565 рр., а її компетенція в релігійних справах була передана коронному суду.
Автор: Тетяна Шевченко
Джерело: religion.in.ua