«Якщо я, Господь, вмив вам ноги, то і ви…»

 В умиванні ніг апостолам особливо відкривається істинний характер Христа і Його любов. Господь Ісус знав, що час Його приниження і смерти уже близько, також усвідомлював, що близько уже й час Його прославлення – Воскресення.

Таке знання про свою долю, про недалеке майбутнє могло б наповнити Ісуса почуттям гордости, а Він, однак, усвідомлюючи свою силу і славу, чомусь узявся умивати ноги своїм учням. Отже, бачимо, що у момент, коли у Ньому могла б проявитися найбільша гордість, виявляється найбільша покора. Любов завше є такою. Коли, наприклад, хтось захворіє, то любляча душа є готова та здатна на нелегкий і навіть не завжди приємний догляд, мало того, робитиме це із задоволенням, бо саме такою є любов. Не раз любляча дружина багато ночей поспіль не спить, щоб бути постійно зі своїм хворим чоловіком, щоб бути з ним у його болю та щоб не залишити його самого ні на хвилю. Яка то велич любови! Деколи людям видається, що вони занадто поважні, аби сповняти які-небудь низькі послуги. Власне, Ісус не був таким, і хоч знав, що є Господом усіх і всього, вмивав ноги своїм учням.

Христос знав, що від Бога вийшов і до Бога відходить. У нього моглоб бути своєрідне нехтування людьми і світом. Він міг би подумати, що Його місія і справи на землі скінчилися. І тепер Він вже вдорозі до Бога.

І, властиво, тоді коли Бог був до Нього по-особливому близьким, Ісус досягнув глибини служіння і віддавання себе у руки грішних людей. На святкових забавах раби вмивали ноги гостям. Учні равинів допомагали своїм учителям, однак таке служіння нікому неспало б на думку. В особі Ісуса Христа прекрасним і подиву гідним є т, що Його близькість до Бога ніколи не віддаляла Його від людей, а нвпаки, наближувала до них. Хто ближче до Бога, той ближчий є до людей. Св. Франциск (XIII ст.) був дуже багатим юнаком, великим аристократом. Але часто почувався незручно і не знаходив спокою. Якось, їдучи верхи на коні, він побачив прокаженого. Той чоловік був з голови до ніг у ранах у струпах. Виглядав жахливо в очах Франциска. Можливо, іншим разом цей багатий юнак відвернувся би від хворого з відразою і неприязню, однак на цей раз щось  надірвалося у душі Франциска. Він зліз з коня, підійшов до прокаженого і обійняв його. Власне, у той момент прокажений чоловік стояв перед ним, як образ Ісуса Христа. Що ближче ми стоїмо до стражденного людства то ближче наближємося до Бога і навпаки.

Ісус знав, що недалекому майбутньому Його видадуть на смерть. Таке знання могло б викликати у Ньому якусь образу, а навіть ненависть, але сталося цілковито протилежне – серце Ісуса горіло ще більшою любов’ю.

Що більше Йому завдавали образ, що більше Його принижували і насміхалися з Нього, то більше Він любив. Природна річ – ображатися на зло і відповідати на образи, однак Ісус з найбільшим смиренням і любов’ю приймав на свою адресу найгірші ремі, приниження, зраду, смерть.

Якщо поглянемо на опис Тайної вечері в євангелиста Луки, то знайдемо таку фразу: «Був спір між ними, хто повинен вважатися вищим» (Пор. Лк. 22, 24). Навіть тоді, коли хрест можна було ось-ось побачити, учні сперечалися  про первенство і авторитет.

Можливо, ця суперечка і надихнула Ісуса вчинити саме так, як Він вчинив. Дороги Палестини були поганими і брудними. Коли було сухо, скрізь було повно пилюки, а у дощову погоду ця пилюка перетворювалася на болото. Взуття, яке носили люди у той час, було легеньким і відкритим. Зазвичай це були підошви, які прив’язувалися до ноги парою вузьких ремінців. Звичайно, таке взуття не охороняло ноги від пилюки і болотаі, власне, тому перед хатами можна було знайти посуд з водою і слуги з відром та рушником, який готовий був у будь-який момент помити ноги подолрожнім гостям. У товаристві друзів Ісуса у той пам’ятний вечір не було слуг, і тому послуги, які вдома у багатих робили слуги, учні поділяли між собою. Цілком можливо, що у той вечір вони так втягнулися у це змагання – хто буде першим і найбільшим у Царстві Божім, що ніхто і не подбав, аби вода і рушник були при вході до світлиці, в якій вони вечеряли з Ісусом. І тому Христос сам виправив цей недогляд.

Він сам зробив те, чого ніхто з них не був готовий зробити, і сказав: «Бачите, що я зробив? Чи усвідомлюєте, що я вчинивдля вас? Ви називаєти мене вчителем і Господом, і правильно кажете, бо так направду є. Отже, якщо я, Господьі Вчитель, вмив ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо я вам дав приклад, що і ви вчинили те, що я зробиввам».

Це має змусити усіх нас задуматися. Як часто у наших церквах виникають неприємності через те, що комусь не дали того місця чи уваги, які він хотів отримати. Як часто навіть духовенство ображається, коли їм не надають належних почестей, яких вимагає їх сан. Тут урок для всіх: є тільки один вид величі – велич служіння. Світ переповнений людьми, які обстоюють свою гідність у той час, коли мали б стояти на колінах перед своїми братами і сестрами. У всіх ділянках життя спрага першости і небажання підкоритися іншим, порушують порядок речей.

Футболіста не випустили на одну гру, і він уже більше не бажає грати у футбол. Повного надій політика обійшли, не давши йому того місця, про яке вівн мріяв, і він тут же відмовляється посісти нижче місце у суспільстві. Член церковного хору не отримав бажаного соло і відмовляється співати у церкві.

У кожному товаристві трапляється таке – комусь бракує уваги, то він аж піниться від гніву або ходить набурмосений декілька днів поспіль.

Браття і сестри, коли нам захочеться подумати про нашу гідність, наш авторитет і місце у суспільстві, пригадаймо спершу свої гріхи: подружню невірність, аборти, затяжні сварки і пліткування. І ще пригадаймо і уявімо собі Сина Божого, який обв’язався рушником і на колінах вмиває ноги апостолам.

Направду велика та людина, яка володіє покорою, що одночасно робить її слугою і царем.

 У творі «Улюблений капітан» Дональда Ханкі є прекрасний уривок, де описано, як капітан опікується своїми підопічними під час військового походу: «Він був скромний і покірний, не втрачаючи при тому своєї гідності. Жодна наша біда не була настільки малою і мізерною, щоб він не зайнявся нею. Коли ми йшли у кількаденні походи і ноги наші були поранені до крові та покриті струпами, можна було б подумати, що це не наші ноги, а ноги нашого капітана, так він клопотався за них. Після кожного походу всім перевіряли ноги. Він заходив до нас у кімнати і якщо у когось бліли ноги, нахилявся і уважно вдивлявся у ті рани, немовби лікар, і потім виписував ліки, які тут же приносили санітари. Якщо набряк можна було проколоти, то він брався за цю роботу самотійно, але при цьому слідкував, щоби це обов’язково було зроблено чистою голкою, щоб до рани не занести інфекції. Він просто вважав, що наші ноги – важлива річ і знав, що ми самі не уважні до своїх ніг. Щось Христового було у ньому, у його ставленні до солдат, і ми любили і поважали його ще більше».

Власне таку людину, яка схиляється додолу, як Христос, люди люблять ще більше і поважають, як царя. Не допустять, щоби пам’ять про них померла.

Ієромонах Макарій Дутка (СУ)