Дорогі брати і сестри!
Ми сьогодні переживаємо радісну і, водночас, сумну зустріч. Радісну, бо в Господній храм нарешті приходить очікуваний Месія. І, здається, що весь світ мав би Його вітати. Але світ про Нього не знає. І про цей епізод стрітення, тобто зустрічі, Ісуса у храмі, ми б, напевно, не знали, якби не почув апостол і євангеліст Лука чи то безпосередньо від Пресвятої Богородиці, чи від Йоана Богослова про те, що тоді відбувалося. І він єдиний описав нам це в своєму Євангелії (Лк. 2:22-40).
Старий Закон вимагав від родин, які мали первістка, щоб кожна перша дитина була присвячена Богові. А щоб відкупити її у Бога, за неї приносили жертву. Для найбідніших людей було встановлено ось таку скромну жертву – пару голубенят. Як і належало за старозавітнім законом, Немовлятка Ісуса приносять до храму сорокаденним, щоб скласти жертву відкуплення.
Саме на подвір’ї храму, де відбувалося принесення жертви, і проходить зворушлива зустріч. З’являється праведний Симеон. Це про нього потім церковне передання розповідатиме, ніби він прожив понад дві сотні років. І дано було дожити Симеону до цього часу, до цієї миті принесення у храм Немовлятка Христа, власне, аби він переконався в правдивості того пророцтва, яке викликало було в нього сумнів: що Діва, непорочна Діва, народить Спасителя світу.
Симеон і виголошує той гімн, який став одним з основних у добовому колі нашого богослужіння. Бо наприкінці кожної вечірні – чи повсякденної, чи святкової, - ми завжди чуємо слова: «Нині відпускаєш у спокої раба Твого, Владико, як і сказав Ти, бо побачили очі мої спасіння Твоє, що приготував Ти всім людям, світло на просвіту народів і славу людей твоїх, Ізраїля». Під «народів» малося на увазі «поганських народів». У церковнослов’янському перекладі це перекладалося словом «язи’ків», бо так називали поган давні слов’яни. Він стане радістю для поганських народів, бо відкриє їм шлях до спасіння.
У цій зустрічі, зустрічі Старого й Нового Завітів, зустрічі провіщеного пророками Спасителя світу і представників старозавітнього світу, - і праведного Симеона, і пророчиці Анни, – в цій зустрічі є одна деталь, яка для нас усіх має бути взірцем: спокійне передання естафети новому поколінню. Напевно, пророчиця Анна не могла сама ще осягнути Того, Хто перед нею. І, може, сам Симеон, відчуваючи серцем, що прийшов Хтось особливий, своїм розумом, сформованим старозавітними пророками, бачив у Ньому Месію, Помазаника Божого, Давидового сина, але, навряд чи бачив Божого Сина. Попри те, вони обидва, і Симеон, і Анна, сприймають прихід Месії як радість.
Нам важко це зрозуміти. Адже, як говорить церковне передання, прихід Месії означав, що Симеон має померти. Та й Анна була вже похилого віку й також очікувала смерти. Поява Месії означала для них власне прощання зі світом, на якому вони трималися очікуванням Божого Посланця. Але не випадково слова Симеона лунають не наприкінці добового кола богослужіння, а на початку. Бо вечірня відкриває церковний день, кінець вечірні стає прологом до майбутньої утрені і вінця добового кола богослужінь – Святої Літургії. Отже, сам Симеон не стільки прощається, скільки зустрічає новий світ, скільки сповіщає його настання. Він радіє не завершенню довгого й виснажливого шляху, а відкриттю перспективи майбутнього життя.
Кожен із нас по-своєму переживає момент зустрічі із тим новим і часто для нас незбагненним світом, що має настати після нас. І в житті кожного з нас настає мить, коли ми осягаємо: ось ми помремо, а життя не закінчиться. Життя триватиме й після нас і, напевно, буде для нас незрозумілим, а може й чужим. І проживуть його вже інші люди, а не ми.
Як повестися в ситуації зміни поколінь? Буває по-всякому. Старші люди ще пам’ятають брежнєвські часи й можуть пригадати, як трималися за свої місця високопосадовці, як намагалися вони будь-якими засобами, залучаючи світила медицини, продовжити своє життя хоч на день, і як багато робили для того, щоб ніхто не прийшов після них.
Ми знаємо методи, якими користується частина нерозумних керівників, коли вона намагається знищити, усунути від себе все те, що може нагадувати конкуренцію із ними, що може загрожувати приходові іншого покоління замість них. Та зрештою, ми бачимо, як падають арабські диктатури на Сході: спершу, в Тунісі, потім у Єгипті. Криза настає там, де провідники держав не уявляли собі життя після себе і вже готували собі на зміну своїх дітей. Так, як це відбувається в Північній Кореї, де слідом за батьком приходить син, син готує собі навзамін онука, і один за одним вони намагаються утримати комуністичний заповідник на краю світу, на Далекому Сході.
Натомість протягом недавніх, дуже драматичних для наших братів із Греко-Католицької Церкви, днів керівник цієї Церкви спокійно оголосив про свій відхід із посади верховного архиєпископа. Він давав можливість обрати собі зміну, напевно, мав якісь свої поради, які не оприлюднював перед людьми. Але в кожному разі зміна пройшла спокійно й гідно.
Мабуть, і для кожного з нас зустріч Симеона і Немовлятка Христа несе в собі цей повчальний момент: бачачи нове, що приходить нам на зміну, не слід опиратися йому, не варто утверджувати свої власні амбіції. А слід би зробити все для того, щоб світ після нас керувався найвищими євангельськими цінностями, які не змінюються з часом; щоб, змінюючи предстоятелів, Церква лишалася Церквою, а не перетворювалася не вертеп розбійників. Слід все зробити при зміні поколінь, щоб державу очолювали особистості, які здатні вести конструктивний діялог з іншими народами, не ганьбити й не зраджувати свого. Злагода в родині забезпечується вмінням у потрібний момент відступити, дати свободу ініціятиві молодшої ґенерації, зробити все, аби молоді люди мали право вибору і могли вільно реалізувати його.
Тож хай і ця молитва праведного Симеона для нас завжди лунає не передчуттям кінця, а знаком надії. Надії на те, що зерна, які залишаємо ми, збережуться і проростуть. Надією на те, що цінності, з якими ми жили, продовжать існувати і після нас. І, залежно від того, наскільки добрий досвід їх свідчення світові ми залишимо, і ми внесемо свій внесок у те, щоб християнська Церква продовжувала навертати людей у майбутньому, кличучи їх до спасіння.
«Нині відпускаєш», - співає праведний Симеон, приймаючи на руки Немовлятко Христа. «Відпускаєш» не в небуття, а до вічності. «Відпускаєш» від тягарів, які доводилося нести на своєму земному шляху. Але кінець цього шляху дарує надію. Надію на вічне життя, в якому Немовлятко Христос, що кладеться на руки праведного Симеона, зустрічатиме його вже на престолі слави. Амінь.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко)