Дорогі брати і сестри!

Мабуть, немає більш відомої притчі, аніж притча про сіяча (Лк. 8:5-15). Але щоразу, коли ми чуємо її слова, ми по - новому вслухаємося у голос нашого серця, у голос нашого сумління: що промовляє він, ким же ми є насправді? Чи стали ми тією доброю ріллею, на якій зерно, зійшовши, дає стократний плід? Чи, може, і ми були подібними до терня, що глушить у собі добре слово, яке потрапляє, ніби зернина, до нашого серця? Чи ж, може, і наше серце скам’яніло, як та дорога, на якій зерно так і не змогло пустити кореня і засохло? Слово Боже – поняття дуже містке. Воно містить не тільки ті слова, які прийшли до нас завдяки чотирьом євангелистам, завдяки збереженому Церквою переданню. Це – все те, що посилає нам Бог. А насамперед, Його Син, який і називається євангелистом Іоаном Божим Словом, Логосом, Словом, що стало Тілом (Ів. 1:1-18). І це Слово, яке стало Тілом і замешкало поміж нас, дає Себе кожному із нас. А той плід, який ми можемо дати, полягає у нашій власній жертві для інших, що ми йшли Його слідами і чинили так, як Христос чинив. Форми цієї жертви є найрізноманітніші. Але щоразу вона передбачає передання того, що належало б нам, іншим людям. Чи йтиметься про кошти, які ми жертвуємо, чи про наш час, який витрачаємо для інших, чи про славу, яку передаємо іншим людям, чи, може, йдеться про звичайне місце у транспорті – маса таких шансів дається нам Богом, щоб і ми родили Слово із зерна, яке Господь кладе в наше серце. 

Господь дає нам і нашу традицію, не тільки церковну, але й культурну, дає мову, яку ми можемо плекати і передавати іншим. Ми можемо приносити її плоди у нашому житті, сяючи цією прекрасною мовою серед інших людей, тобто спілкуючись нею, творячи нею художні чи наукові тексти. А можемо сховати її, щоб вона сохла у нашому серці, і мовчки дивитися, як політики, зайняті підпорядкуванням України чужим державам, намагаються нищити її, викорінювати із вжитку, відступати місце, яке належало б цій нашій коштовній традиції, іншим мовам, насамперед, тій, яка їм близька.

Ми молимося сьогодні, щоб Господь дав нашому серцю бути родючим ґрунтом. А це не дається само собою, без нашої праці. Бо кожен із тих, хто обробляв землю, знає, що вона скам’яніє і засохне, якщо не будемо її реґулярно перекопувати, поливати в спекотний день, розпушувати, коли довго нема дощу і земля засихає під променями сонця.

Наше серце залишиться доброю ріллею, коли ми будемо доглядати його, коли дбатимемо про духовне життя і зрошуватимемо серце сльозами молитви. Коли ми будемо постійно єднатися із Богом і, відкриваючи наше серце, давати Йому знов і знов вкладати в наше духовне єство Своє Слово, лишатиметься надія на врожай на нашій духовній ниві. Від нас самих, отже, великою мірою залежить, чи станемо ми доброю ріллею.

Нікому з нас не суджено бути засохлим каменем від самого народження. І саме перебування в Церкві може змінити кожного з нас, навіть якщо нам здавалося, що все в нас закам’яніло, зачерствіло, й ми не здатні реаґувати на біль інших. Закликавши Христа в наше життя, відкрившись для Нього, ми можемо цілком змінитися. Не самі, не своєю волею, а за допомогою Того невидимого Сіяча, Який стоїть і чекає, коли ж, нарешті, наше серце відкриється, щоб Він і в нього поклав Свою зернину, яка зможе прорости в нашому житті сотнями, тисячами добрих справ, тих менш і більш значущих слів і вчинків, які становлять наш врожай. Врожай від зерна, посіяного невидимим Сіячем. Амінь.

Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко), Джерело: uapc.org.ua