Передноворічні дні, традиційний час підсумків пережитого за останні дванадцять місяців, знов ставлять кожного з нас перед гіркою реальністю чи не найважчого в двадцятирічній історії нашої відновленої державности епізоду. Ганебні спроби повернення українців у світ історичних міфів, економічних злиднів і політичної безправности хотілося б сприймати за безглуздий випадок, спричинений підступами чужих спецслужб або зухвалістю кримінальних кланів. Та годі втекти від фундаментальної проблеми: чому титульна нація й десятки створених на її захист партій та громадських організацій виявилися не готовими боронити себе перед знахабнілою навалою примар минулого?


Майже безслідно проминулий ювілей підказує нам одну з відповідей. Двадцять років тому, 18 листопада 1990 р., в Софійському соборі Києва відбулася інтронізація на київський патріярший престіл митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Мстислава (Скрипника), піднесеного Першим Помісним Собором УАПЦ 5-6 червня 1990 р. в патріяршу гідність.

Цій події передувало кілька місяців непростих роздумів 92-річного митрополита Мстислава – людини сміливої, досвідченої в церковній і державній політиці, але й дистанційованої протягом десятиріч від української реальности. Українські парафії, декларуючи своє входження до УАПЦ й визнання адміністративного підпорядкування її митрополитові, вже створили на той час єпархіяльні структури, незалежні від УАПЦ, забезпечили їхнє управління перебраними від Московського Патріярхату кадрами й провели власний собор. Ситуація складалася дивна: приєднані до УАПЦ спільноти з підсовєтської України вирішили долю Київської Церкви самостійно, іґноруючи існування хай і кількісно менших, але вже давно сформованих і озброєних досвідом апостольського служіння у вільному світі Західноєвропейської, Лондонської, Австралійсько-Новозеландської та Південноамериканської єпархій. У цьому можна було вбачати як ентузіязм боротьби з окупаційними інституціями, так і підступи совєтської номенклатури, що не бажала приймати в створювані нею на руїнах колоніяльної імперії режимні зони адміністративно й духовно незалежні Церкви.

Митрополит Мстислав, який довгі роки вів систематичний діялог із Вселенською Патріярхією, чудово розумів, що інтронізація самопроголошеного патріярха без згоди Церкви-Матері ще більше ускладнить непевний канонічний статус УАПЦ. У діяспорі канонічний статус УАПЦ визначався спадкоємним зв’язком із Автокефальною Православною Церквою в Польщі, наділеною патріяршим томосом 13 листопада 1924 р. Український же сеґмент УАПЦ, створений переважно вихідцями з Московського Патріярхату, декларував свої спадкоємні зв’язки з УАПЦ митрополита Василя Липківського, свячення котрої не визнавалися варшавським митрополитом Діонісієм (Валединським) та рукоположеними з його благословення владиками УАПЦ, в т.ч. митрополитом Мстиславом.

Та все ж митрополит Мстислав прийняв соборне обрання, приїхав в Україну, згодився на інтронізацію й узявся до на перший погляд безнадійної боротьби за Церкву з місцевою владою, з інертним клиром, із вихованими совєтською системою політиками. Чому? І чи не програв він, переживши фактичну ізоляцію, а згодом і створення з частини очолюваної ним УАПЦ альтернативної релігійної організації – УПЦ-КП?

Патріярх Мстислав бачив свою місію в поверненні української спільноти до автентичної православної традиції – Київської Церкви, що б керувалася помісним канонічним правом, послугувалася властивою українцям мовою сакрального мистецтва, провадила свою місію на твердих євангельських засадах. Вихованим цинічною синодальною системою клирикам та їхнім опікунам, звиклим до подвійних стандартів совєтського режиму, завжди було незатишно в присутності Патріярха. Адже вони за імлою політичної риторики зазвичай приховували цілком конкретні особисті цілі, й, слухаючи промови або й проповіді, автоматично перекладали їх мовою життєвих реалій. Коли йшлося про національне відродження, думали про заміну державної мови й атрибутики, коли говорилося про помісну церкву, передбачали зосередження управління в Києві, коли декларували самостійність, шукали в ній шанс на безконтрольний визиск України. Патріярх же, людина, вільна від школи большевицького «новоязу», звик називати речі своїми іменами й не згоджувався з відведеною Церкві роллю ідеологічної надбудови. Він не декларував, а безпосередньо презентував єдину реальну альтернативу большевизмові – євангельську правду. Ту, що вимагає: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні» (Мт. 5:37). Патріярх раз у раз нагадував: найкраща конституція в світі – це Христове Євангеліє.

Адресати ж патріярших звернень воліли інших правил гри, в яких можна було б фальшувати, тікати від правди в шумовиння патріотичної або й церковної риторики, грати чужу роль без небезпеки бути викритим. Щирість і безпосередність Патріярха виглядала в їхніх очах наївністю мрійника. І нікому з тих, хто ревно хрестився, приймаючи благословення на президентство, головування в партії, директорство в фірмі, депутатство або іншу суспільну місію, не спадало на гадку розуміти євангельське «Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мк. 9:35) інакше, як «служіння народові» в сенсі партійних секретарів брежнєвської доби.

Владика Мстислав, приймаючи патріяршество за жертву своїй українській пастві, свідчив: як без Євангелія немає Церкви, а без Голгофи немає Небесного Царства, так без служіння ближньому, без жертви в його ім’я не може бути по-справжньому вільної держави. Цей позірно наївний виклик було знехтувано. Українські еліти спробували будувати свою державу в інший спосіб. Катастрофа, пережита ними, - це ще не національна катастрофа. Адже виклик Євангелія не згас зі смертю Патріярха Мстислава. І без адекватної відповіді на нього, без відкриття для себе переможної сили правди примари старого світу імперій завжди чигатимуть на нас. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися» (Ефес. 6:12-13).

 

Джерело: uapc.org.ua