Життя породжує життя”. Якщо священик є справжнім батьком, має породжувати життя, тому що має життя. Має породжувати дітей. Якщо не породжує дітей, є як неплідна смоківниця Євангелії, “придатна тільки для вогню”.

Як породжує священик своїх дітей?

Треба завжди просити у Бога ласку “породжувати і вирощувати дітей” (Св. Іван Авільський)

Священик породжує духовних дітей:

  • Через хрест

  • Через молитву

  • Через апостольську жагу

  • Через проповідування

У цьому чині Христос був першим, тому Ісая називає його Батьком довічним.

 

“Не знаю книги, ані слова, ані картини, ані подоби, які б краще дали пізнати Божу любов, ніж та дбайлива і сильна любов, яку Він кладе в одному сині своєму до інших людей, навіть якщо вони є чужі; і не просто чужі; любить їх навіть коли його не люблять, шукає для них життя, навіть якщо вони шукають для нього смерть, любить їх сильніше у добрі, ніж будь-яка інша людина... і не любить їх у злі. Бог сильніший, ніж гріх; і тому дає духомвним батькам більшу любов, ніж та нелюбов, яку дає гріх поганим дітям. Через це, також більше любимо тих, яких породжуємо через Євангелію, ніж тих, яких породжує природа й тіло, оськільки Євангелія сильніша, ніж природа, і ласка сильніша, ніж тіло.”

Всі священики є батьками, тому що беруть участь у його батьківстві, вони є батьками “через нього, з ним і у ньому”. Але для цього потрібно:

  • Мати живе усвідомлення божественного батьківства і його маєстату, якому все належить,

  • Не загарбати славу Божу: зв’язки духовного батьківства сильніші, ніж тілесного, але не мають виривати у Бога те, що йому належить, “слава Божа нехай буде для Бога”,

  • Просити дух батька, маючи Духа Його Сина і чисту любов до Бога: “просити Духа батька з тими дітьми, яких має породжувати”,

  • Таким чином священик стає видимим образом Бога Отця, якого ми не бачимо: Ніхто й ніколи Бога не бачив (Ів.1,18).

До цього все виглядало поетично. Але ця “мила справа породжувати дітей” включає, як потребу, страждання: “сини, яких маємо породжувати через слово, не мають бути настільки синами голосу, як синами сліз (одне африканське прислів’я каже: “син є як сокира: хоч поріжешся нею, все одно знову береш на плечі”). Нехай навчаться плакати ті, хто має обов’язок батька, щоб почути слово і божественну відповідь, яку дав святий Амброзій мамі святого Августина: “син стількох сліз не загубиться”. Через вагу стогонів і жертв життя, Бог дає синів тим, які є справжніми батьками, тим, які не раз, а багато разів жертвують своє життя, щоб Бог дав життя їх синам, так, як зазвичай роблять тілесні батьки”.

Справжній батько має помирати для себе у всьому, для того щоб син жив. У тому вирощуванні у духовному житті буде потрібно:

Мовчати: “хто може розказати про мовчання потрібне для дітей, які скаржаться на кожну дрібницю...”

Не робити різниці між людьми: “...дивитися, щоб не народжувалася заздрість, бачачи, що когось більше люблять, або принаймні, що так виглядає”

Годувати душу: “дбати, щоб дати їм їсти, навіть якщо потрібно забрати кусок з рота батька, і залишати ангельські хори для того, щоб дати супчик дитині”

Панування над собою: “потрібно бути завжди стриманим, щоб дитина не почула нелюб’язну відповідь”

Випити свої сльози: “деколи серце батька буде зажуреним тисячами справ, і для нього було б великим полегшенням послабити віжки і плакати, поки хочеться, але якщо прийде синок, має гратися з ним і сміятися, якби не мав ніякої іншої справи”

Бути уважними до небезпек, через які проходить син: “хто може розказати, через скільки спокус, пустель, небезпек, обманів, скрупул і ще тисячі різних лих вони проходять?”

Пильнувати: “яке пильнування потрібне, щоб вони не впали у зло!”

Мати мудрість: “яка мудрість потрібна, щоби забрати їх звідти, коли вони вже впали!”

Мати терпіння: “терпіння, щоб не втомлюватися раз, і ще раз, і тисячі разів слухати, як вони питають те, на що ми вже відповіли, і повторяти те, що ми вже сказали!”


Молитися: “яка витривала і мужня молитва до Бога потрібна, благаючи за них, щоб не вмирали”

Біль, коли вмирають: “бо якщо вмирають, повірте мені, отче, що немає болю, який міг би з цим зрівнятися, ані не думаю, що Бог залишив у цьому світі іншого роду мучеництво настільки жалісне, як муки смерті сина у серці того, хто є справжнім батьком”.


Коли це відбулося, не закрити серце: “що вам сказати, цей біль не стирається ніякою потіхою, ані баченням того, що, хоча деякі вмирають, інші народжуються; навіть не потішає те, що ми кажемо перед іншими лихами: Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне (Йов 1, 21). Оскільки є зло для душі і втрата, у якій душа втрачає Бога, і безчестя для Бога, і збільшення царства гріха нашої протилежної групи, немає нікого, хто так багато болів разом зміг би потішити. І якщо є якесь полегшення, то це забути про смерть сина, але воно мало триває, і любов робить, щоб кожна дрібниця, яку ми бачимо або чуємо, нагадувала нам мертвого, і відчуваємо зрадою не плакати перед тим, перед чим ангели плачуть, і Господь ангелів плакав і умер би, якщо б було можливо. Певно, смерть одного перевищує у болі радість від народження і добра всіх інших”.

Доброта: “тому що, хто хоче бути батьком, йому доцільно мати одне серце, м’яке і дуже тілесне, щоб співчувати дітям, а це дуже велике мучеництво...”


Мужність: “...і друге з заліза, щоби страждати від ударів, які дає їх смерть, щоб ці удари не звалили батька або заставили його залишити свій обов’язок, або умліти, або пройти декілька днів не здатним на ніщо інше, крім плачу; що є недоцільним у Божих справах, де потрібно завжди пильнувати і сторожити; і хоч серце проколене цими болями, не має ні послаблюватися, ані відпочивати, а маючи бажання плакати з одними, має сміятися з іншими, і не робити, як Аарон, який, коли Бог дав смерть двом його синам, і Мойсей насварив його за невиконання священичого діла, казав: як міг би я подобатися Богові під час жертви з сумним серцем (Лев. 10,19). Тут, отче, наказується нам, щоб ми завжди прагнули подобатися Богові, щоб відклали те, що хотіло б наше серце, для того, щоб оплакуючи смерть одного, не потрапили у небезпеку інші. Таким чином, що, якщо діти є добрі, потребують дуже дбайливої дбайливості, і якщо вони злі, дають дуже сумний сум, серце батька є постійно стурбоване і є постійно поза ним та у постійній молитві, просячи правдивого Батька про здоров*я своїх дітей, оскільки його життя висить на житті дітей, як сказав св.Павло: я живу, якщо ви є у Господі (І Сол 3 ,8)”.

Ось тут ідеал пастиря! Звідси також твердження, що ті, які “дуже просто породжували духовних дітей, але втекли від праці вирощувати їх”, “порівнюються з проститутками, які, народжуючи одного сина, віддають його іншій, щоб ростила, а вони могли б продовжувати їх розбещеність”. Для святого Івана Авільського, вони є відреченням від священства, так як батьківство є його повнотою.

О. Карлос Буела, ВС