Притча : про джерело і квіткуВ одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів’яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної рослинки із землі.

Малі й великі звірі гинули від спраги. Тільки найсильніші спромоглися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерти.

А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.

Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: «Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплинки вологи, що я даю?»

Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: «Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання – зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого».



Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов’язки і впадаємо в смуток.



Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: «Чи є якісь питання?»

«Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?» – запитав один студент. Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавістю зупинилися. Професор уважно поглянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав:

«Я відповів вам».

Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього – маленьке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хвилинку помовчавши, заговорив: «Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі закапелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А, ставши дорослими, зрозумів, що воно для мене ще важливіше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло.

Я також – частинка дзеркала, цілісність якого залишається для мене незнаною. І сам по собі, і своїми ділами я можу передавати світло – світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемніших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать інші й теж захочуть робити щось подібне.

Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя».



(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо”)